Коли я побачила, як Анатолій роздає в соцмережах поради з “мужності” і “життєвого лідерства”, мене ледь не пересмикнуло. Людина, яка пів життя ховалася від відповідальності, раптом вирішила вчити інших жити. Але я мовчала. Як і раніше. Як завжди. Бо мовчання було нашою сімейною традицією. Мовчи, не розхитуй човен, не виставляй все на показ.
Мене звати Діана. І я – та сама донька, яку ніхто не помічав. У нашій родині був один-єдиний герой – мій брат Анатолій. Він завжди був для мами “сонечком”, для тата – “наступником”, а для мене – живим нагадуванням, що любити можна вибірково. Я не ображалася. Я просто вчилася виживати між їхньою гордістю й моїм небажаним існуванням.
Я була старшою. Так-так, старшою. Але мене ніхто не питав, що я думаю, відчуваю чи мрію. Усе було просто: Толя хоче новий велосипед – будь ласка. Діана хоче вступити на журналістику – “ну може, на філологію краще, менш амбітно?” Він прогулював уроки – “він втомився, не тисніть на нього”. Я отримувала стипендію – “ти ж розумна, не обов’язково про це всім казати”.
Наші батьки так сильно вклалися в образ Толі, що забули, що в них ще є жива дитина, а не декорація для фону. Але я змирилася. І жила тихо. Закінчила університет, пішла працювати в бібліотеку, вийшла заміж. За спокійного і звичайного чоловіка. Ми не будували вілл, не постили фото з Мальдівів. Але я була щаслива. Ненадовго.
Бо тоді Анатолій повернувся. Після чергового стартапу, який не вдався, після ще однієї жінки, яка не витримала його “пошуків себе”, він приїхав до нас. Ні, не просто у гості. А пожити. Бо “ти ж сестра, ти ж розумієш”. А я, дурепа, зрозуміла. Прийняла.
– Діан, ну я ж не назавжди, – сказав він, розкладаючи свої речі по всій вітальні. – Просто трохи відновитися. У мене великі плани. Це тимчасово.
Чоловік мій мовчав. І я мовчала. Місяць. Два. Пів року. Толя не шукав роботи. Він “готував проект”. Весь час сидів у телефоні. А коли в мене народився син, і я попросила його хоча б винести сміття – він відповів:
– Я не для того повернувся, щоб тягати пакети. У мене інтелектуальна робота.
І тоді щось у мені клацнуло. Я підійшла до нього ввечері, поки дитина спала, і тихо сказала:
– Збирай речі. Іди. Це мій дім, мій спокій і моє життя. Я не зобов’язана розгрібати те, що ти роками валиш під ноги.
– А батьки б тебе не впізнали, – відповів він. – Ти завжди була тиха.
– А ти завжди був паразитом, просто раніше я соромилась це визнати.
Він мовчки пішов. І вперше в житті не обернувся. А я… Я заплакала. Не тому, що мені було шкода брата. А тому що мені було шкода себе. Ту дівчинку, яка все життя сподівалась, що якщо вона буде доброю, її теж помітять.
Ви, напевно, чекаєте якоїсь розв’язки. Що Анатолій змінився, попросив вибачення, знайшов себе й став іншим. Та ні. Він тепер у мережі “коуч”. Говорить про “трансформацію чоловіка” і “жіночу енергію”. Часом навіть надсилає мені свої відео з підписом: “Дивись, я став кимось”.
А я? Я щовечора читаю синові книжки. Вчу його бути чесним і вдячним. Я варю борщ і не кричу, коли перекидається чайник. Я просто живу. Без тіні. Без порівнянь. Без обов’язку бути фоном для чужих виступів.
Знаєте, я багато думала про те, чому ми мовчимо. Чому дозволяємо іншим сісти нам на шию, і ще й ноги звісити. Чому ми так боїмося сказати “стоп”? Бо так виховали? Бо так прийнято? А може, бо боїмося залишитись самі?
Я не самотня. У мене є син, чоловік, улюблена робота й тиша, яку я більше не наповнюю чимось чужим. Я більше не прошу дозволу бути собою.
А як у вас? Ви колись мовчали, коли треба було кричати? Чи, може, досі терпите когось, хто живе за ваш рахунок – моральний чи матеріальний? Скільки ще ви дозволятимете їм красти ваше повітря?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
