Коли я побачив Ірину після трьох років мовчання, вона стояла біля мого ліжка у лікарні – з букетом, якого я точно не заслуговував. Я знав, що рано чи пізно прийдеться з нею зустрітись. Але не думав, що це буде в палаті з номером 17. Ми з нею не розлучались офіційно — просто я одного ранку зібрав речі й поїхав на дачу. Назавжди. А вона не спинила. Навіть не подзвонила. Отак закінчуються не лише шлюби, а й ціле життя.
Все розсипалось не раптово. Спочатку я став непотрібним на роботі, потім у родині, а тоді і самому собі. Ірина говорила – не замикайся. А я мовчав. Бо що їй було сказати? Що я боюсь? Що відчуваю себе тягарем навіть для власного сина? Що життя втратило смак, як чай без цукру? Соромився. І цей сором, як цвях, тримав нас порізно.
– Ти дуже змінився, Матвію, – сказала вона, сідаючи на стілець біля мого ліжка. – Хоча ні, не змінився. Просто з тебе злізло все зайве.
– А з тебе, Ірино, виросли крила, – прошепотів я, сам не знаючи, звідки ті слова.
Вона всміхнулась, але очі залишились серйозні. Погляд той самий, як колись у Золочеві, коли ми лізли на дах школи й дивились, як гроза котиться з-за лісу.
– Ти ж знаєш, я не за спадком, – додала, ніби читаючи мої думки.
– Я знаю. Якби прийшла за ним, то прийшла б раніше.
Ми мовчали. Дивились у вікно. Весна надворі, а в мені – осінь. Така, з дощем і змерзлими птахами.
Я не був ідеальним чоловіком. І навіть не добрим. Я був зручним. До певного моменту. А коли зламався – став тягарем. Сам для себе. І для всіх.
– Наш Славко виріс, – сказала вона.
– Такий самий упертий, як батько?
– Ще гірше. Але вже не злий. Тобі листа написав. Хочеш, прочитаю?
Я кивнув. І слухав голос Ірини – трохи втомлений, трохи теплий. А в словах сина була правда. Та, яку я не хотів чути. Що він пам’ятає, як ми пекли хліб удома, як я вчив його цвяхи забивати, як він мріє, щоб я одужав і навчив його рибалити, бо мама не вміє.
Я заплющив очі. А потім заплакав. Безсоромно. Бо ніхто мене ніколи так не любив, як той хлопець, якого я лишив у шостому класі.
– Я не заслуговую, щоб вони приходили, – мовив я.
– Але вони прийшли.
Наступного тижня ми з Іриною почали збирати документи. Я сказав – не для заповіту. Для порядку. Але насправді – для надії. Вона не питала. Не присікала, не вивідувала. Просто варила мені чай з лимоном і клала поряд свіже яблуко. Так, ніби ми досі разом. Так, ніби нічого не змінилось.
– Пам’ятаєш, як ми хотіли будинок у Карпатах? – спитала вона якось.
– Ми його так і не збудували.
– Але ти ж ще живий. Може, ще й збудуєш.
– Може, – сказав я, не вірячи.
Але на третій тиждень стало гірше. Лікар покликав Ірину в коридор. Я чув, як вона сперечалась. Казала – ні, ми будемо лікуватись. І знову я почув у її голосі оте саме: “ми”.
– Матвію, – сказала вона пізніше. – Якщо в тебе залишиться тільки один день – ми проживемо його разом. Але я прошу, дозволь собі надію.
– А якщо не буде чим платити?
– Я все життя платила любов’ю. І ще трохи залишилось.
Того вечора я написав лист. Не заповіт. А прохання. Щоб у разі чого, все залишилось Ірині та Славкові. Бо вони – моє життя, навіть якщо я цього не визнавав раніше.
Я встав і підійшов до вікна. Там, за лікарнею, світилось якесь вікно. І я подумав – може, це знак. Що не все втрачено.
Я знаю, не всі отримують другий шанс. Але я його отримав. І, можливо, завдяки їй – Ірині. Вона не прийшла по спадок. Вона прийшла по мене.
А тепер я запитаю вас – якщо поруч із вами є хтось, кому ви не дзвонили роками, хтось, кого колись любили, але відпустили – може, ще не пізно?
Може, час не чекати останньої весни?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
