Коли я повідомила бабусям і дідусям про цікавий стан, надіялась побачити їхню радість, та вони відреагували досить скромно. – Ну, так то так! Коли з’явиться на світ, допоможемо, чим зможемо. І ви знаєте, допомогли. Моя мама замовила в інтернеті красиве ліжечко з різноманітними подушечками, а свекруха вирішила скреативити і подарувала – горщик. – Мені так сподобався дизайн. Не могла пройти мимо. Рано чи пізно він вам знадобиться!
Впевнена, що багато зараз напишуть – “А ніхто не говорив, що буде легко”, “раніше треба було думати”, “вчися домовлятись”, “значить це ти така, раз тобі не хочуть допомагати” тощо. Просто зрозумійте, будь-яка можливість домовитися і щось пояснити сприймається в штики, і те, що потрібно перечекати і потім стане легше, я знаю. Я просто хочу виговоритися.
Ми з чоловіком єдині діти у своїх батьків. Нам обом по 23 роки. Ми зустрічалися з Юрою близько двох років, потім зробили скромне весілля і стали жити разом на орендованій квартирі. Через деякий час дізналися, що чекаємо малюка. Бабусі й дідусі, коли про це дізналися – відреагували спокійно.
Я розумію, що феєрверків нікому за цю новину не влаштовують, але, чесно, думала, що хоча б зрадіють. Все-таки вперше стануть бабусями і дідусями. Але новину взяли як дане, все одно коли-небудь та сталося б. Я працювала до останнього дня перед тим, як вийти в декрет, Юра брав підробітки.
Бабусі сказали, що з приданим для внучатка допоможуть і допомогли. Одна (моя мама) купила ліжечко, друга (свекруха) – горщик. Так, саме так. На моє питання: “На виріст чи що?”, Тетяна Іванівна відповіла:”Ну, була в магазині, сподобався. Все одно рано чи пізно знадобиться, ось і вирішила зробити подарунок. Він такий незвичний”.
Нас з Дем’янком виписали з пологового будинку. Зустрічали чоловік, мама і свекруха. Приїхали додому, посюсюкалися над внуком і поїхали. Тоді я була навіть вдячна, хотілося відпочити, ще подумала, “як добре, що вони розуміють мене”.
Але минали дні, тижні, а до нас ніхто не приїжджав. Телефонували рази по два в тиждень і на цьому все. Якось образливо стало. Юра втомлювався на роботі, приходив пізно і, повечерявши, відразу йшов спати. Я не могла заперечити, розуміла, що на роботі небезпечно бути сонним і втомленим. А на вихідних до Дем’янка вставав він, а я спала.
Були дні, коли я ревіла, просто від безсонних ночей, втоми і образи. Так, мені було прикро, що бабусі не хочуть допомогти, хоча б на перших порах. Намагалися з ними розмовляти, але мама сказала: “Ми своїх дітей самі ростили, нам ніхто не допомагав”. А свекруха заявила: “Ви привели на світ – ви і займайтеся. Дем’янко ваш син”.
Так, я все розумію, що наш син. Але і ваш онук. Єдиний! У якийсь момент я просто змирилася, подумавши, не хочуть, і не треба. Коли допомога знадобитися їм, що вони скажуть? Дем’янку вже 7 місяців, зараз йому увага потрібна. Домашні справи теж ніхто не відміняв. Іноді я в кімнаті качаю коляску зі сплячим сином, а сама ріжу цибулю або картоплю. Він у мене дуже примхливий. Хоче весь час бути на руках. Я сильно виснажена.
Ми з Юрою вирішили, що візьмемо няню хоча б на пару годин в день. На більше грошей немає, ми і так за орендоване житло платимо багато. Я сподіваюся, що поки няня побуде з сином, я хоча б зможу вийти в перукарню, спокійно сходити в душ або збігати до лікаря і, нарешті, вилікувати зуб, який турбує вже тиждень.
Я знаю, що ми з Юрою впораємося, і все у нас буде добре. Він у мене чудовий, працює майже цілодобово, щоб нас з сином нормально забезпечувати. Я теж буду намагатися бути хорошою мамою. Але зрозуміти і пробачити наших бабусь я не зможу.
Поясніть, можливо я молода, і чогось не розумію?
Чи повинні бабусі та дідусі допомагати молодій сім’ї?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
