fbpx

Коли я поїхала на заробітки в Барселону, а потім вийшла тут заміж, моїм рідним це не дуже сподобалося. Тоді одразу мама й сестра вмовили мене відмовитися від частки в квартирі на користь молодшої сестри, і я це зробила. Тепер вони сплавляють мені бабусю, бо до них родичі з Харкова заселися

Коли я поїхала на заробітки в Барселону, а потім вийшла тут заміж, моїм рідним це не дуже сподобалося. Мовляв, поїхала, влаштувала своє життя, а про них не думаю.

Ну тобто не думаю? Я поїхала в нікуди, бо зрозуміла, що у нас в райцентрі на Волині особливо не пошикуєш і не розженешся з досягненнями. Мені було 24 роки, я поїхала в нікуди на запрошення, щоправда подруги.

Тоді одразу мама й сестра вмовили мене відмовитися від частки в квартирі на користь молодшої сестри, і я це зробила. Діанці ж, мовляв, потрібніше буде, вона нікуди з країни і від мами не збирається.

Влаштовуватися мені довелося самій, жила з дівчатами-українками в маленькій кімнаті. Працювала прибиральницею, офіціанткою, доглядальницею літніх людей, нянею. Весь цей час намагалася більш менш регулярно допомагати мамі й молодшій сестрі грошима.

Чесно кажучи, грошей і самій вистачало ледве-ледве, єдине що могла собі дозволити – це нечасті маленькі подорожі по Європі, і це мене рятувало від туги – я дуже люблю подорожувати, бачити й вивчати щось нове.

Через 6 років такого життя я вийшла заміж за Хосе. Тоді стало легше. Я пішла з роботи і почала допомагати Хосе і його родині в їхньому сімейному бізнесі – у них фруктова оранжерея і магазин.

У нас з Хосе народилося двоє діток. Вони ходять у приватний дитсадок, іноді звертаємося до послуг няні, але рідко.

Житла у нас свого немає, ми живемо зі старенькою бабусею Хосе.

Коли в Україні почалися всі ці події, я запитувала у своїх, чи треба їм притулок? Можливо, хочуть виїхати, адже у сестри маленьке немовлятко. Але всі вони сказали, що на Волині бойових дій нема, що їм цілком нормально.

І ось минув час, і десь місяць тому вони мені заявили, що вже кілька місяців у них живуть цілою родиною наші родичі з Харкова; що нашій бабусі, маминій мамі Василині, все гірше, плюс характер у бабусі не мед, і місця всім мало.

Кажуть, щоб я її забрала до себе або ж оплатила приватний будинок для людей похилого віку в Україні, але в нашій області, мовляв, нормального нема.

Вони вирішили, що бабуся – моя турбота, так я допоможу всім їм, своїй родині у такий важкий час, а то, мовляв, живу собі і ні про що не турбуюся в мирній країні.

Я їм пояснюю, що до себе в будинок в Іспанії я бабусю теж взяти не можу – у нас він маленький. До того ж не наш, а бабусі Хосе. Та й вільної кімнати немає. А приватні будинки перестарілих тут, звичайно, є, але чи буде бабусі в такому закладі добре, в чужі країні, серед чужих людей, мови яких вона не знає?

Я запропонувала свій варіант: я допомагаю родичам з Харкова орендувати окрему квартиру і вони з’їжджають від мами, сестри, її чоловіка й бабусі. І всім буде добре.

Але мої рідні чомусь відмовилися від такого варіанту. Я так розумію, бабуся просто втомила самих маму й сестру – ось в чому справа.

Мені бабусю дуже шкода, тому я зараз дійсно займаюся тут пошуком будинку для літніх людей, але хочу знайти такий, де б серед вихованців чи мешканців були українці. Сподіваюся, мені це скоро вдасться і тоді заберу все ж таки бабусю Василину до себе.

Всім миру й добра, затишних новорічних свят!

Передрук без посилання на ibilingua.com.

Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.

You cannot copy content of this page