Всі думають, раз я на заробітках в Італії пів життя, то маю виконувати любі забаганки. Я не мільярдер, я звичайна жінка з України, яка просто хоче буди щасливою, а якщо точніше, то щоб мене ніхто не чіпав.
З чоловіком я розлучилася коли нашим дівчатам було дванадцять і чотирнадцять.
Про колишнього нічого писати не буду, не вартує він і каплі моєї уваги. Аліменти не платив, а дівчата, як би їм того не хотілося, викреслили цю людину зі свого життя.
Мені було важко ставити дівчат на ноги маючи роботу медсестри в поліклініці. І навіть після того, як я влаштувалась ще на пів ставки в приватну клініку, нічого не змінилося.
Після розлучення ми з чоловіком розділили квартиру, яку нажили разом. Дякуючи допомозі батьків я змогла на той час купити однокімнатну в нашому районі.
Дівчата підростали, а з ними росли і витрати.
Коли старшій дочці було шістнадцять, я поїхала на роботу до Італії.
Дякувати Богу, там мені попадалися хороші люди. Я швидко знайшла роботу, там же і жила, і лише згодом переїхала в окрему квартиру.
Я добре заробляла. Гроші надсилала дівчатам. Вони в той час вже закінчили школу і навчалися в університетах.
Я розуміла, що маю допомогти їм з дахом над головою, тому вперто складала гроші спочатку на одну квартиру, потім на іншу. Мені все вдавалося, але це лише збоку комусь здається, що – легко!
Час минав, донечки повискакували заміж. Я приїжджала на весілля і звичайно ж, допомагала з організацією і не тільки.
В старшої дочки свекри не бідні, ми все робили на спілку, а ось у молодшої свекри з села, де городи, господарка. Вони м’ясне все організували, і солодкий стіл, а я вже іншим доклалася.
Я ніколи і словом не обмовилася, що від них гостей було більше ніж з нашої сторони. Були в мене гроші, я і зробила дітям свято.
Молодша Іванка переїхала жити в цю квартиру, що я їм подарувала, а ось старша жила з чоловіком в його квартирі, а свою здавала в оренду.
Діти жили добре, я ніколи до них не пхалася. Обидві подарували мені онуків.
Ніколи я з пустими руками не приїжджаю. Те саме стосується і сватів.
Три роки тому так сталося, що сват, молодшої дочки, занедужав і потребував дорогого лікування.
Як тільки я це почула, то перевела свасі чималу суму. Вони мені подякували і дякувати Богу, все обійшлося добре, бо вчасно спохватилися.
Коли я була в Україні то часто до них їздила і допомагала як на городі, так і фінансово чи подарунками.
Мені справді їх шкода. Люди сильно наробляються, а на відпочинок навіть часу немає. В Італії все не так, та я не про це…
Три місяці тому в старшої дочки був ювілей.
Я приїхала на дві неділі, щоб побути з рідними людьми, я дуже скучаю за онуками.
Звісно, на вихідні поїхали ми і до сватів, що в селі живуть. Я набрала в торбу різного “італійського” і по дорозі в супермаркет заїхали. Я завжди за все в таких випадках плачу сама, хоча діти добре заробляють.
Ну хочеться мені зробити цим людям щось приємне.
В селі ми і працювали і відпочивали. Ввечері я пішла зі свахою і дочкою в сільський магазин, за майонезом до салату. Скупившись в продуктовому (я теж за все заплатила), там біля продавчині стояла коробочка, де написано на ЗСУ.
Вона ще запитала мене, чи не хочу я пожертвувати на потреби хлопців з села. В місті я розраховувалась карткою, тому багато готівки в мене не було. Та я витягла з гаманця 500 гривень і просунула в скляну коробочку.
Сваха моя ще залишилася, а я з дочкою йшла на вихід, але згадала, що на кухні плин для миття посуди закінчився. Поруч там знаходиться “господарський” магазин.
Як я зрозуміла, сваха думала, що ми пішли і завела з продавчинею розмову.
“Така багачка, пів життя в Італії живе і працює, а на армію дала так мало. Мені б на її місці соромно було. Дітей маленьких лишила і поїхала своє життя влаштуватися. Чим не мамаша!”
Як мені стало неприємно, ви собі не уявляєте.
По-перше, звідки вони тут в селі знають, скільки я допомагаю армії? По-друге, я стільки цим людям добра зробила, а вони мене сміють ще в чомусь дорікати?
Дочка почала мене заспокоювати, бо бачила, як я в лиці змінилася.
Я нічого нікому не сказала. Через тиждень просто сиділа в літаку і думала, чому люди такі?
Та я не мед ложками в тій Італії їм. В мене немає чоловіка, я не маю кому спертись на плече.
Єдине, чим я живу, це діти і внуки…
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!