Коли я розказала Уляні про свою ситуацію, вона “покрутила пальцем”. – Хіба це нормально чинять твої батьки і свекруха, нехай і колишня? Ти в такій важкій ситуації, тебе покинув чоловік з дитиною на руках, а їм хоч би хни – гроші “на кант” раз на місяць.
З Любомиром, моїм колишнім чоловіком, ми стали на рушничок щастя, коли мені було 24 роки. Швидке знайомство, цікавий стан, весілля. Ніколи б раніше не подумала, що буду щаслива, йдучи під вінець із кругленьким животиком. Але все одно тішилася, адже знала – малюка свого я любитиму більше життя. У день “Х” на світ з’явилася донечка Христинка. Я буквально розчинилася в материнстві.
Жили ми як усі, не шикували, але і не бідували. Любомир постійно пропадав на роботі, я дбала про Христинку. За всіма турботами та справами ми дуже віддалилися один від одного. Я навіть не здивувалася, коли одного дня він посадив мене за кухонний стіл і повідомив, що в нього давно є інша жінка. Попросив мирно розлучитися і натомість пообіцяв, що буде справно не тільки платити аліменти, а й допомагати додатково.
Якщо чесно, шлюборозлучний процес я теж пустила на самоплив. Сил не було з’ясовувати, доводити колишньому чоловікові. Та й сенсу, якщо розібратися, у цьому теж мало. Ось тільки з квартири Любомира нам із Христинкою довелося з’їхати.
Орендувати грошей би мені не хватило, тому попросилася в квартиру до батьків, де і почалися “гойдалки”, так скажемо
Тато з мамою спершу жили в двокімнатній квартирі, але побудувавши невеличкий заміський будиночок, переїхали туди. Квартиру вони здавали в оренду, і ці гроші їх трішки рятували. З грошима у них було тугувато, так скажемо.
Тож моєму проханню вони особливо не зраділи.
– Ми з попередніх брали дев’ять тисяч в місяць, а з тебе, як з рідної дочки, лише п’ять, і за комунальні послуги платити будеш.
Іншого вибору не було, тому я погодилася. Зажили ми, хай і бідно, але хоч спокійно. Щоправда, довелося влаштуватися на три роботи разом. А Христі знадобилася нянька. На щастя, і тут я знайшла вихід.
Попросила допомоги у колишньої свекрухи Ольги Дмитрівни. З нею я зв’язок підтримувала навіть після розлучення з Любомиром. Та й вчинок сина свекруха засуджувала. Одним словом, Ольга Дмитрівна з радістю погодилася допомогти мені. І гроші запросила чисто символічні, щоб на дорогу було і на “буханку хліба з маслом”, за такі гроші я б няньку для Христинки точно не знайшла. Я була впевнена, що мені добряче пощастило в цьому плані!
Минали місяці, я звикла на роботах і навіть потоваришувала з однією з колег. Уляна, моя нова подруга, спочатку просто відмовлялася повірити моїм історіям. А потім почала обурено лаяти моїх маму, тата та свекруху. Мовляв, де ж це бачено, щоб рідні люди так меркантильно ставилися до самотньої матері та її маленької доньки! Тут уже і я задумалася… Ось тільки виходу в мене все одно нема. Гроші потрібні, інших помічників мені не знайти.
Так, мені не легко, але нічого не поробиш. Життя продовжується, і треба якось давати собі раду.
Чи не так?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
