Хочу сьогодні розказати вам про своє дитинство – дитинство в 90-х. Знаю, що багато з вас також часто згадують цей чудовий час, і хотіли б хоч на хвилинку повернутись туди, де пахне скошеною травою, та бабусиним медівником, якого вона пекла в печі.
Вже такого не буде… Наші діти відчують це лише через наші з вами спогади.
Якби мені хтось сказав віддати мою 6-ти, чи 8-ми річну дитину в село на канікули, де вона буде сидіти в рові і ліпити пляцки з болота (саме “Спартак”, бо: лапух, болото, лапух, болото…), кидаючи ту мішанину об дорогу, і з зв‘язок з мамою, який буде раз в день по стаціонарному телефону і то тільки тоді, якщо після вісімки буде довгий гудок (бо то пішло з‘єднання і треба скоро набирати код міста і мамин робочий номер), то я б подумала, що то якась фантастика.
Але то всього-навсього моє дитинство, де я навчилась кожен ранок позамітати хату (“пилососами будеш в своєму Львові жужати»), взяти саморобну дерев‘яну швабру, правильно намотати на неї ганчірку (як орігамі, щоб не злітала), піти взяти відро, напомпати в студні води (“добре помпай, шо ніц не їла? Най вода не тікає, скоренько!”) і помити всі підлоги без розводів.
…Я навчилась спускатись в “півницю” без вивихання ніг. Підніматись з пивниці з трьома банками закруток також без наслідків. А також відрізняти “тамка дальше” від “тіво, шо ближче”, щоб вийти звідти з правильними закрутками.
… Я навчилась прати руками. То треба було на п‘єці загріти воду, все добре посокотати милом, дати постояти, піти напомпати холодної води відер з 5, принести їх, вилити в балію (алюмінієва величезна овальна миска), там все прополоскати, викрутити, розвішати, прищепити прищепками. Аж тоді можна загріти руки і відчути гордість!
… Я навчилась пасти корову. Вставати в 5-тій раня, вдівати теплі шкарпетки і ґумаки, всі свої сведри і в‘язані ласіни, брати хустку баби Юльки, патик і гнати корови на пасовиско. Плести вінки з ромашок, рахувати поодинокі машини, які проїжджають там далеко по трасі і не відчувати себе нудно в той час. Бо десь там коло хати хтось вже сі збирає на город, а ти лежиш в траві на хустці і балдієш.
… Я навчилась цюпати буряки. “Мар’ясю, візьми си їден рідочок і йди. То не є багато” – казали мені, а я кінця-краю не бачила в тому “рідочку”. Зато загар сі чіпав, як має бути!
…Я навчилась бігом летіти через ціле подвір‘я вночі в туалет, щоб мене не зжер бабай. Інколи не добігала і спинялась біля стайні, тихо заходила до сплячих коров, робила своє діло і, якщо повезло і мене не били хвостом по крижах, коли я вставала, так само тихо летіла назад до хати.
…Я навчилась робити Мізерію. “Підеш намикаєш цибулі, пару вогерків, сир ту є, віджати тіко треба”.
…Я навчилась чистити бульбу тоннами; пити квасне молоко; розрізняти “куріта” від “качіт”, доїти корову; шукати яйця, щоб тебе не дзюбнула курка; тікати від індиків; казати “дай Боже щастя”; ходити до склепу; чекати неділі, бо то не треба ніц робити і приїде мама з татом; збирати жуки; робити з качанів кукурудзи ляльок; крутити волосся кульбабам в калюжі.
…Робити собі причіпну косу з білих капронових ниток; складати дрова рівненько; замішувати свиням; спати під периною; вискладувати вишиті подушки; вимовляти слово “креденц”; лазити по сусідських городах за горохом; мочити ноги в потіку; їсти хліб з сметаною і цукром посипаним зверху; бавитись в продуктовий магазин сама з собою; будувати замки; лазити на стрих і лежати там в сіні; кататись на конях; бути роботящою…
Мені хоча б на день туди, бажано в неділю. Головне, щоб після 8-ки був довгий гудок, бо це значить, що пішло з‘єднання…
Автор – Мар‘яна Косаревич
Передрук без посилання на ibilingua – заборонений!
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
