Коли я розповів матері про продаж оселі, вона не зраділа за мій переїзд, а виставила мені рахунок на величезну суму. — Без моїх заощаджень ти б досі жив у гуртожитку, тому ділися прибутком, — заявила вона, руйнуючи всі мої плани.
Після закінчення університету Михайло мріяв лише про одне — мати власний куточок. Він довгі роки мешкав у гуртожитках, потім винаймав тісні кімнати на околицях міста, де вікна виходили на сірі стіни сусідніх будівель. Кожна зароблена гривня відкладалася на омріяне житло, але ціни на нерухомість зростали швидше, ніж його заощадження. Лариса, його мати, завжди спостерігала за прагненнями сина з мовчазним схваленням. Вона працювала все життя на двох роботах, економила на власному відпочинку і врешті-решт вирішила, що настав час підставити плече.
Того вечора вони сиділи на кухні, і Лариса дістала стару металеву коробку, де зберігалися всі її ресурси. Вона сказала, що додасть суму, якої не вистачає, аби Михайло зміг придбати невелику однокімнатну оселю. Це був жест неймовірної щедрості, як тоді здавалося хлопцеві. Він обіймав матір і обіцяв, що ніколи цього не забуде. Жодних розписок, жодних умов — просто материнська підтримка. Квартиру оформили на Михайла, і він став повноправним власником свого маленького світу.
Минуло майже десять років. Михайло подорослішав, зробив кар’єру і зустрів жінку, з якою захотів створити родину. Маленька однушка стала затісною для планів на майбутнє. Він вирішив продати це помешкання, додати власні накопичення і придбати просторий будинок за містом. Коли він розповів про це Ларисі, розмова пішла зовсім не так, як він очікував.
— Михайле, нам треба серйозно обговорити твої плани щодо продажу — почала мати, сідаючи навпроти сина.
— Звісно, мамо. Якраз хотів порадитися, де краще дивитися будинок — відповів він, усміхаючись.
— Я не про будинок. Якщо ти продаєш квартиру, я хочу отримати половину її теперішньої вартості — спокійно промовила Лариса.
Михайло застиг. Він не міг повірити почутому. Та сума, яку мати дала йому колись, складала лише третину від тодішньої вартості житла. А за десять років ринок нерухомості злетів до небес.
— Мамо, ти ж давала мені ці гроші як допомогу. Ти ніколи не казала про частку чи борг — Михайло намагався говорити спокійно.
— Тоді були інші часи. Зараз я розумію, що мої заощадження могли б приносити мені дохід, якби я поклала їх у банк. А тепер мені потрібні кошти на старість — Лариса підібгала губи.
— Але я ж завжди тобі допомагаю! Купую продукти, оплачую твої рахунки, возив тебе на відпочинок — нагадав син.
— Це інше. То турбота, а це — справедливість. Без мого внеску ти б нічого не купив — наполягала жінка.
Розмова заходила у глухий кут. Михайло відчував, як усередині все стискається від несправедливості. Він розраховував на ці кошти, щоб побудувати спільне життя з нареченою, а тепер його плани опинилися під загрозою. Наступного дня він знову прийшов до матері, сподіваючись, що вона просто була в поганому настрої.
— Мамо, я порахував. Та сума, яку ти дала тоді, була значно меншою. Я готовий повернути тобі її з відсотками, навіть у подвійному розмірі. Але половина вартості сьогоднішньої квартири — це величезні гроші — запропонував Михайло.
— Мені не потрібні твої розрахунки. Я хочу половину. Я твоя мати, я дала тобі старт, і тепер маю право на частку — відрізала Лариса.
— Ти ж розумієш, що тоді я не зможу купити будинок? Нам з Оксаною доведеться знову брати кредити — Михайло підвищив голос.
— Оксана молода, попрацює. А я вже своє відпрацювала. Ти егоїст, Михайле, якщо не бачиш, як я потребую стабільності — Лариса відвернулася до вікна.
Конфлікт почав розростатися, залучаючи інших родичів. Тітка Михайла, сестра Лариси, почала дзвонити йому з докорами.
— Михайле, як ти можеш сперечатися з матір’ю через папірці? Вона ж тобі життя віддала — повчала тітка по телефону.
— Тітко Ганно, я не сперечаюся через папірці. Я намагаюся зрозуміти, чому подарунок через десять років став вимогою про викуп — пояснював він.
— Вона твоя мати. Якщо вона просить, значить їй треба. Не будь жадібним — коротко відповіла родичка і поклала слухавку.
Михайло відчував себе загнаним у пастку. З одного боку була подяка за минуле, з іншого — реальність, у якій його власна мати виступала як суворий кредитор. Оксана, дізнавшись про ситуацію, теж не залишилася осторонь.
— Михайле, я поважаю твою маму, але це виглядає як маніпуляція. Ми планували наше життя разом. Якщо ти віддаси ці гроші, ми не зможемо переїхати ще кілька років — сказала наречена під час вечері.
— Я знаю. Але як мені жити з думкою, що я забрав у матері те, що вона вважає своїм? — запитав він.
— А як жити з думкою, що твоя мати не радіє твоєму щастю, а рахує прибутки від допомоги власному синові? — тихо відповіла Оксана.
Дні минали у важких роздумах. Михайло знову і знову повертався до тієї старої квартири. Він робив там ремонт власноруч, фарбував стіни, міняв сантехніку. Кожна деталь там була оплачена його працею і часом. Лариса ж за ці десять років жодного разу не вклалася у це житло, навіть не приїжджала допомагати з прибиранням.
Він спробував ще раз поговорити з матір’ю, прийшовши до неї з квітами.
— Мамо, давай знайдемо компроміс. Я куплю тобі путівку в санаторій, оновлю меблі у твоїй хаті, буду виплачувати тобі певну суму щомісяця. Але не вимагай від мене продати мрію заради миттєвої суми — просив Михайло.
— Ти знову за своє? Твої подачки мені не потрібні. Мені потрібна моя частка. Я хочу почуватися впевнено, а не залежати від твоїх настроїв — Лариса була непохитною.
— Хіба я колись давав привід сумніватися у моїй підтримці? — обурився син.
— Гроші на рахунку — це впевненість. Слова — це просто повітря. Ти продаєш квартиру, віддаєш мені половину, і ми закриваємо це питання — заявила мати.
Михайло зрозумів, що тепло в їхніх стосунках зникає. На зміну любові приходив холодний розрахунок. Він почав вивчати юридичний бік справи. Оскільки квартира була оформлена тільки на нього, закон був на його боці. Але чи міг він піти проти волі жінки, яка його виховала?
Він зустрівся зі старим другом, аби виговоритися.
— Знаєш, Михайле, іноді батьки вважають дітей своїм капіталом. Вони інвестують у нас не з любові, а як у депозитний рахунок — сумно сказав друг.
— Я ніколи не думав про Ларису так. Вона завжди була такою дбайливою — зітхнув Михайло.
— Можливо, вона просто боїться самотності? Гроші для неї — це спосіб контролювати тебе. Поки ти їй винен, ти нікуди не зникнеш — припустив товариш.
Ця думка злякала Михайла ще більше. Він не хотів вірити, що материнська любов має ціну. Проте поведінка Лариси ставала дедалі агресивнішою. Вона почала розповідати спільним знайомим, що син хоче залишити її на вулиці, хоча вона мала власне житло, де мешкала все життя.
Одного разу Михайло прийшов до неї без попередження і застав її за розмовою з сусідом.
— Оце так виростила синочка. Тепер він багатій, будинки купує, а матір, яка йому останнє віддала, і знати не хоче — бідкалася Лариса на весь під’їзд.
Михайло стояв за рогом і чув кожне слово. Йому стало нестерпно гірко. Він зрозумів, що Лариса не просто хоче грошей, вона створює навколо нього образ невдячної дитини, аби виправдати свій тиск.
Він зайшов у квартиру, коли сусід пішов.
— Навіщо ти це робиш, мамо? Навіщо обманюєш людей? — запитав він прямо з порога.
— А що я маю казати? Що ти чекаєш, поки я не зможу захиститися? Я захищаю свої інтереси — виклично відповіла мати.
— Твої інтереси — це зруйнувати моє життя? Оксані вже дзвонили твої подруги і казали, яка вона погана, що налаштовує мене проти тебе — Михайло ледь стримував емоції.
— Бо це правда! До неї ти був іншим. Ти б ніколи не сперечався зі мною — крикнула Лариса.
— До неї я просто не мав власного життя і планів. Я робив усе, як ти хотіла. Тепер я хочу побудувати щось своє — пояснив він.
Михайло пішов, не дочекавшись відповіді. Наступні кілька тижнів вони не спілкувалися. Він виставив квартиру на продаж, але на душі було важко. Покупець знайшовся швидко — молода пара, яка нагадала йому самого себе десять років тому. Вони з такою радістю оглядали кімнати, що йому на мить стало світліше.
Коли угода була підписана, Михайло отримав гроші. Він довго сидів у машині, дивлячись на банківські документи. Перед ним стояв вибір: віддати половину і залишитися без мрії, але з чистим сумлінням перед матір’ю, або залишити все собі, слідуючи закону і логіці, але назавжди зіпсувати стосунки з найріднішою людиною.
Він поїхав до Лариси. Вона відчинила двері, її обличчя було кам’яним.
— Приніс? — це було перше, що вона запитала.
Михайло витягнув конверт. Там була сума, яку вона дала йому десять років тому, перерахована у долари за тодішнім курсом, плюс ще стільки ж зверху як компенсація.
— Ось твої гроші, мамо. Це вдвічі більше, ніж ти мені давала. Це чесно. Але половину вартості сьогоднішньої квартири я не віддам — твердо сказав він.
Лариса навіть не глянула в конверт. Вона жбурнула його на тумбочку біля дверей.
— Тоді в тебе більше немає матері. Можеш йти до своєї Оксани і свого нового будинку. Але пам’ятай, що ти збудував його на моїх сльозах — прошипіла вона.
Михайло вийшов з під’їзду, відчуваючи порожнечу. Він зробив те, що вважав справедливим, але переможцем себе не почував. Будинок він таки купив, але Лариса жодного разу там не була. Вона не прийшла на його весілля, не відповідала на дзвінки у свята. Син продовжував перераховувати їй кошти на картку щомісяця, але ці транзакції були єдиним зв’язком між ними.
Минуло два роки. У Михайла народився син. Він дуже хотів, аби бабуся побачила онука, сподівався, що поява дитини розтопить її серце. Він знову приїхав до її оселі, тримаючи малюка на руках.
Лариса відчинила двері, подивилася на дитину, потім на сина. В її очах не було радості, лише та сама стара образа, що перетворилася на кригу.
— Прийшов показати, що в тебе все добре без мене? — запитала вона, не запрошуючи всередину.
— Я прийшов показати тобі онука. Його звати Андрій, на честь твого батька — тихо сказав Михайло.
— Гарне ім’я. Але гроші мені все ще потрібні. Ти продав ту квартиру за велику суму, а віддав мені крихти. Поки не повернеш решту, не приходь сюди — Лариса зачинила двері.
Михайло стояв на сходовому майданчику, притискаючи до себе сина. Він зрозумів, що деякі рани не гояться, особливо якщо людина сама не хоче їх лікувати. Родинні зв’язки виявилися настільки крихкими, що розбилися об фінансове питання.
Він йшов до машини і думав про те, як він буде виховувати свого сина. Чи зможе він колись дати йому щось безкорисливо? Чи не стане він сам вимагати плату за свою любов у майбутньому? Ці питання мучили його.
Історія Михайла та Лариси — це приклад того, як матеріальні цінності можуть стати вищими за кровні узи. Кожен у цій ситуації має свою правду. Лариса вважає, що її внесок був вирішальним і заслуговує на дивіденди. Михайло впевнений, що допомога близьким не повинна мати умов, які з’являються через роки.
Як би ви вчинили на місці Михайла? Чи варто було віддати всю суму, яку вимагала мати, аби зберегти мир у родині, чи він правильно зробив, захистивши свої інтереси та майбутнє своєї сім’ї?
Чи вважаєте ви, що батьки мають право на частку від майна дітей, якщо вони колись допомогли з першим внеском?
Нам дуже важливо почути вашу думку. Будь ласка, поставте вподобайку цій історії, якщо вона змусила вас замислитися, і обов’язково напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку поведінку матері. Ваша активність допомагає нам розуміти, які теми є найбільш актуальними для вас. Це справді важливо для розвитку нашої спільноти!
