Коли я спитала Нестора, де ж моя обіцяна кімната в їхньому новому домі, він, відводячи очі, лише прошепотів: — Мамо, ми оформили тобі найкращий догляд у Пансіонаті для людей похилого віку. І я зрозуміла: вони просто використали мене, щоб забезпечити собі розкішне майбутнє, викинувши мене
— А тобі навіщо той будинок? — пролунав різкий голос Нестора, мого сина. — Ти і так більшість часу сидиш вдома. Подумаєш, трохи менше місця буде.
— Несторе, але ж я тут усе життя прожила! Я просила лише маленьку кімнату, щоб мати свій куточок, — ледве промовила я.
— Мамо, ви не розумієте. Це іпотека, величезні борги. Кожен метр на рахунку! — втрутилася його дружина Віра. Її обличчя було кам’яним.
— Отже, я вам більше не потрібна? Ви мене просто викидаєте на вулицю? — слова застрягли у горлі.
— Не драматизуй, мамо. Ми знайшли тобі чудовий приватний пансіонат. Там буде догляд, спілкування, — Нестор спробував говорити лагідно, але в його очах була лише байдужість. — Це найкраще рішення для всіх.
— Але ж я збирала ті гроші на свою подорож… на старість. Я віддала вам усе, щоб ви мали гарний початок. А тепер?
— Ми ж казали, що віддамо! Коли зможемо! — Віра підвищила голос. — Це не час для старих образ. Просто підпишіть документи, і ми повеземо вас.
Мене звати Олена Петрівна. Мені сімдесят два роки, і я завжди була жінкою простою, але охайною і працьовитою. Усе своє життя я присвятила роботі на пошті, а потім вихованню єдиного сина Нестора. Після того, як двадцять років тому не стало мого чоловіка, у мене залишився лише Нестор. Він був моєю опорою, моєю надією і моїм найбільшим скарбом. Я була готова віддати йому останнє, і, як виявилося, саме це я й зробила.
Я мріяла про подорожі. Усе життя відкладала кожну копійку, щоб на пенсії побачити світ. Мені хотілося на захід України — у гори, до Львова. Хотіла проїхатися узбережжям Балтійського моря. Я уявляла, як сидітиму на березі, дивлячись на хвилі, і насолоджуватимусь заслуженим відпочинком.
За два роки до мого виходу на пенсію я вже мала пристойну суму. Вона лежала на ощадному рахунку, недоторкана, як святиня. Крім того, я була власницею нашої двокімнатної квартири в тихому районі, де ми прожили стільки щасливих років.
Нестор одружився з Вірою, коли йому було двадцять п’ять. Віра — дівчина енергійна, з амбіціями. Я її прийняла, намагалася бути хорошою свекрухою, але якось із самого початку між нами не склалося тієї сердечної теплоти. Вона завжди трималася трохи відчужено, а її розмови часто зводилися до їхніх фінансових проблем і планів на майбутнє.
Проблеми почалися, коли Нестор і Віра вирішили купити власне житло. Вони хотіли велику, простору квартиру в новобудові. Нестор працював інженером, Віра — менеджером, але їхніх заробітків не вистачало на перший внесок. Вони взяли величезний кредит, але залишалося ще триста тисяч гривень, яких бракувало.
Одного осіннього вечора Нестор прийшов до мене засмучений.
— Мамо, у нас біда, — сказав він, опустивши голову. — Нам не вистачає грошей на перший внесок. Банк не дає більше.
— А скільки вам треба, синку? — запитала я, відчуваючи, як стискається серце.
— Триста тисяч. Це непідйомна сума для нас зараз. Якщо ми не внесемо, угода зірветься, і ми втратимо і житло, і завдаток.
— Я можу допомогти, Несторе, — відповіла я тихо. — У мене є заощадження.
Він підняв на мене очі, і вони засяяли надією.
— Мамо, ти справжній ангел! Ми тобі обов’язково все повернемо, до останньої копійки! Щойно Віра отримає підвищення, щойно в мене підуть кращі справи на роботі. Дай мені рік-півтора.
Я довго вагалася. Це були гроші на мою мрію, на мою старість. Але побачивши його щасливе, вдячне обличчя, я не могла відмовити. Адже він мій син.
— Добре, Несторе. Але обіцяй, що повернеш. Це мої гроші на старість, — сказала я, передаючи йому ощадну книжку. — Я довіряю тобі.
— Обіцяю, мамо! Клянусь! Ти не пошкодуєш!
Наступні роки вони жили у своїй новій, розкішній квартирі. Гроші, звісно, вони не повертали. Щоразу, коли я заводила мову про це, Нестор посилався на обставини:
— Мамо, зараз складно. Постійні витрати. Ти ж розумієш, новий ремонт, меблі.
Віра ж просто холодно відводила очі.
— Віро, це ж не мільйон. Ви що, не можете віддавати потроху? — якось запитала я.
— Ми не відмовляємося, — відповіла вона без емоцій. — Просто треба почекати. У нас зараз важливіші інвестиції.
Моя пенсія була невелика. Я знову почала потроху відкладати, але це було не те, що раніше. Мрії про подорожі відсувалися на невизначений термін. Я намагалася себе заспокоїти, що головне — мій син щасливий.
Але справжній ляп чекав на мене попереду.
Кілька місяців тому Нестор і Віра прийшли до мене з новою ідеєю.
— Мамо, ми хочемо розширитися, — почав Нестор. — Віра чекає на дитину, і нам потрібно більше місця. Ми вирішили купити таунхаус за містом.
Я була щиро рада новині про онука.
— Це чудово, синку! Вітаю вас!
— Але є проблема. Знову потрібен перший внесок. І велика застава, — сказав він, і я вже знала, до чого він веде.
— І що ви придумали? — запитала я з гіркотою.
— Нам потрібна твоя квартира, мамо, — Нестор заговорив швидко, ніби боявся, що я його переб’ю. — Ми продамо її, і це буде наш перший внесок. А ти переїдеш до нас. Ти ж все одно сама живеш, навіщо тобі така велика квартира? Ми зробимо для тебе окрему кімнату.
Я відчула, як світ навколо похитнувся. Ця квартира була моєю фортецею. Тут було все, що нагадувало про мого чоловіка, про його тепло. Продати її — це ніби продати частину свого життя.
— Несторе, але ж… це моє житло. Моя власність, — ледве вимовила я.
— Ну, ти ж наша мама! Ми тебе не залишимо, — втрутилася Віра з натягнутою усмішкою. — Ти будеш із нами, зможеш допомагати з малюком. Ми зробимо тобі найкращу кімнату. Тільки треба швидко. Покупці вже знайшлися.
Вони говорили переконливо, малювали мені картини щасливого сімейного життя, обіцяли повний догляд і турботу. Я була настільки виснажена їхніми наполяганнями і зворушена думкою про онука, що піддалася. Я підписала всі документи, переписавши квартиру на сина.
Квартиру продали швидко. Нестор і Віра почали метушитися навколо свого нового будинку. Я жила на валізах, чекаючи, коли нарешті переїду до них.
Але моє переселення постійно відкладалося. Спочатку — не дороблений ремонт, потім — проблеми з комунікаціями. Я сиділа у своїй порожній квартирі, доки нові власники не почали вимагати звільнити приміщення.
Тоді Нестор і Віра приїхали до мене, і відбулася та розмова, якою все почалося.
— У будинку замало місця, мамо, — пояснив Нестор, уникаючи мого погляду. — Там немає можливості зробити тобі окрему, повноцінну кімнату.
— Але ви ж обіцяли! — мої слова були пронизані відчаєм.
— Обставини змінилися. Віра дуже чутлива зараз, їй потрібен спокій, — його голос став черствим. — Ми знайшли тобі гарне місце. Приватний пансіонат. Це недешево, але ти заслужила на комфорт.
Я зрозуміла, що вони мені брехали. Їм потрібні були мої гроші і моя квартира. Вони використовували мене, а тепер просто хотіли позбутися. Уся моя пенсія, усі заощадження, квартира, усе моє життя — усе пішло на їхнє розкішне житло. А для мене знайшлося лише місце в чужому домі для літніх людей.
— Як ви можете? — це був крик душі.
— Це для вашого ж блага, мамо. Вам тобі буде краще, ніж самотній у нас під ногами, — Віра сказала це так, ніби робила мені велику послугу.
Я почувалася розтоптаною і зрадженою. Мій єдиний син, якого я любила понад усе, позбавив мене всього. Мої мрії про подорожі, про спокійну старість, про власний куточок — усе розсипалося на порох. Тепер, замість того, щоб насолоджуватися життям, я поїду до притулку, платити за який, напевно, доведеться мені ж самою.
Що мені робити тепер? Як жити з цим далі? Чи можу я вимагати хоча б частину своїх грошей назад? Чи варто взагалі намагатися налагодити стосунки з сином, який вчинив так жахливо?
А ви, дорогі читачі, що б ви порадили мені в цій ситуації? Як вчинити зі своїм життям, коли найрідніші люди виявилися такими?
