Коли я відчинила двері, моя мама, Катерина Олексіївна, стояла на порозі з двома величезними валізами і посмішкою, яка не віщувала нічого доброго. — Я переїхала, — заявила вона, проходячи прямо до дитячої кімнати, де гралися наші четверо синів, навіть не спитавши, чи можемо ми їх розмістити
Мене звати Юля, і я завжди вважала себе щасливою дружиною та матір’ю. У нас із чоловіком Андрієм четверо чудових синів: старшому — десять років, Тимофію, середнім, двійнятам Богдану та Миколі — по шість, а найменшому, Данилові, — лише три. Ми довго, майже вісім років, працювали над нашим сімейним гніздечком, аби забезпечити хлопцям затишок і простір, де вони зможуть рости, не відчуваючи тісноти.
Наша квартира — трикімнатна, але ми зробили все, щоб вона була максимально функціональною. Одна кімната — наша спальня, куди ми перенесли своє ліжко і навіть невеликий робочий стіл Андрія. Інша — простора дитяча для всіх чотирьох хлопців, і, звичайно, вітальня, де ми приймаємо гостей і проводимо більшість часу разом.
Ми навмисно зробили дитячу кімнату найбільшою в квартирі. Завдяки високим стелям ми встановили два двоярусні ліжка, одне з яких має висувне нижнє спальне місце для Данила. Уздовж стіни стоїть письмовий стіл, що розкладається, а біля вікна — великий ігровий куточок із полицями для конструкторів та настільних ігор. Це їхнє особисте королівство, де вони вчаться, граються і сплять. Це місце, де вони можуть бути просто дітьми.
Андрій — моя найбільша опора. Він не лише фінансово забезпечує нашу родину, працюючи інженером, але й знав, як важливо мені мати порядок і мир у домі, особливо з нашою галасливою ватагою. Ми жили в гармонії, з певними труднощами, як і всі великі родини, але завжди разом їх долали. Ми вчилися домовлятися і поважати потреби кожного.
Аж поки до нашого життя не увійшла моя мама, Катерина Олексіївна, зі своїми дуже категоричними планами. Вона — жінка з непростим характером, яка завжди звикла отримувати те, що хоче, часто вдаючись до маніпуляцій. Вона мешкала в окремому місті, у приватному будинку, про який завжди з гордістю розповідала, але останнім часом часто скаржилася, що їй там самотньо.
Це сталося місяць тому. Був звичайний вівторок. Я щойно повернулася з прогулянки з найменшим Данилом та двійнятами Богданом і Миколою, а Андрій був на роботі. Старший, Тимофій, робив уроки у своїй кімнаті, коли у двері подзвонили. Дзвінок був наполегливий і кількаразовий.
На порозі стояла мама, Катерина Олексіївна, вбрана у пальто не по сезону, тримаючи дві великі дорожні валізи, які виглядала, наче щойно прибула з далекої подорожі, та кілька об’ємних сумок.
— Привіт, мамо, що за візит? Ти ж не попереджала, — здивовано запитала я, намагаючись відчинити двері ширше, щоб діти могли зайти.
— Привіт, Юлю. А що, хіба до доньки не можна зайти без попередження? — відповіла вона, дивлячись на моїх синів із ледь помітним роздратуванням.
— Можна, але з таким багажем? Ти ж знаєш, як у нас тісно. Ми живемо втрьох у нашій спальні, щоб хлопці мали свою кімнату. Куди ж ти це все дінеш?
Катерина Олексіївна проігнорувала моє запитання. Вона важко зайшла в коридор, ледь помістившись із валізами між шафою та комодом.
— Ти краще допоможи мені занести. Я тут назовсім.
— Як — назовсім? Мамо, що сталося? Ти ж казала, що тобі добре живеться у своєму будинку, що ти не хочеш міняти місце проживання, — я відчувала, як моє обличчя стало гарячим від хвилювання.
— Нічого не сталося, просто я вирішила, що мені краще жити ближче до вас. Я втомилася від свого будинку, від цих грядок. Хочу більше часу проводити з онуками і мати спокій. Я заслужила на комфорт.
Я відчула, як у мене пришвидшився пульс від цієї заяви.
— Але ж у нас немає вільної кімнати, мамо. Ти це прекрасно знаєш. У нас три кімнати, одна з яких майже повністю зайнята чотирма дітьми.
Вона хитро подивилася на двері дитячої, які були привідчинені, і звідти лунав радісний галас.
— Якраз є. Велика, простора. Дитяча.
— Що ти маєш на увазі? — спитала я, ледь стримуючи голос, щоб не налякати дітей.
— А те, що ваші хлопчики вже великі, можуть і в іншій кімнаті спати. Чи всі разом якось поміститися у вітальні. Там диван розкладається, він великий. А я поживу в цій. У дитячій. Вона найбільша, і мені тут буде добре. Я сама облаштую її для себе. Винесу ці двоярусні конструкції, поставлю своє ліжко, привезу свій комод, — почала вона перераховувати.
Мене це просто приголомшило. Моя мама, людина, яка завжди вимагала поваги до особистого простору і дзвонила лише раз на тиждень, тепер планувала виселити чотирьох онуків із їхнього єдиного простору.
— Мамо, навіть не думай про це! Це кімната наших синів. Їх четверо. Вони тут сплять, вчаться, граються. Вони не можуть жити у вітальні. У вітальні ми дивимося телевізор, збираємося родиною, там постійно хтось ходить. Це не місце для сну і уроків.
— Зможуть, ти просто не хочеш старатися. Навіщо їм така велика кімната? У мої часи ми жили в однокімнатних квартирах і все було добре. Я твоя мати, і я потребую допомоги та підтримки. Мені вже важко самій. А якщо ти мене не приймеш, я піду і розповім усім своїм знайомим та родичам, яка ти невдячна донька. Ти залишиш свою матір без даху над головою.
Я знала, що вона здатна на такий емоційний шантаж. Вона завжди вміла викликати почуття провини. Я подзвонила Андрію, мої руки тремтіли. Я коротко пояснила ситуацію. Він сказав, що приїде негайно, відпросившись з роботи.
Коли чоловік увійшов у квартиру і побачив валізи, що захаращували коридор, та мою маму, яка вже намагалася відчинити двері дитячої, він одразу зрозумів серйозність ситуації.
— Катерино Олексіївно, доброго дня. Ми раді вас бачити, але що тут відбувається? — спокійно запитав він, намагаючись зберегти доброзичливий тон.
— Андрію, синку, я переїхала до вас. Юля не хоче мені допомогти і знайти мені місце. Я буду жити в дитячій. Вона підходить мені найкраще.
Андрій подивився на мене, потім на валізи. Його обличчя стало кам’яним, але голос залишався рівним.
— Мамо Юлі, ми з вами дуже добре спілкувалися, і ви знаєте, що ми завжди готові допомогти. Але не ціною кімнати наших дітей. У нас четверо синів. Ця кімната – їхній світ. Вона обладнана спеціально для них, там їхні навчальні місця, їхні особисті речі. Ми не можемо просто так викинути їх звідти. Це порушить їхній режим і психологічний комфорт.
— Ну то переплануйте! Зробіть собі чотирикімнатну! Знесіть стіну, зробіть ще одну кімнату. Ви ж добре заробляєте. Це ваша квартира, я просто хочу комфорту і бути поруч. Я допоможу з онуками! — вона навіть не помітила, що, пропонуючи знесення стін, суперечить сама собі.
Розмова тривала кілька годин. Мама стояла на своєму, посилаючись на свій вік, на потребу в догляді (якого не було, вона цілком самостійна, просто лінива), на те, що ми просто зобов’язані її прийняти. Вона навіть намагалася проникнути в дитячу, але Тимофій, наш старший, зачинив двері зсередини. Хлопці, відчуваючи напругу, злякано спостерігали за всім із-за дверей.
Андрій запропонував чіткий і продуманий компроміс:
— Катерино Олексіївно, ми можемо орендувати вам невелику однокімнатну квартиру в цьому ж районі, в цьому ж будинку. Вона буде з ремонтом і новими меблями. Ми оплатимо її повністю, щоб ви були поруч. Це буде ваш особистий простір, і ви зможете приходити до онуків щодня, коли забажаєте. Це найкращий варіант.
Вона категорично відмовилася.
— Мені не потрібні ваші квартири. Мені потрібен ваш простір! І я не буду жити в чужій квартирі! Я хочу жити тут. Або дитяча, або я піду до сусідів і скажу, що ви мене вигнали! Або піду до своєї сестри і скажу, як ви зі мною повелися! — кричала вона.
Врешті-решт, мама провела ніч у вітальні на розкладному дивані, почувши від нас рішуче — Ні, ти не будеш жити у дитячій. Ми не можемо виселити дітей. Це остаточне рішення. Наступного ранку вона, не поснідавши, з ображеним виглядом поїхала, викликавши таксі і заявивши, що ми ще пошкодуємо про нашу нелюбов і невдячність. Вона досі ображається і не відповідає на наші спроби зв’язатися.
Це був важкий досвід, який залишив неприємний осад. Ми, звичайно, засмучені, що стосунки з мамою такі напружені, але не можемо змусити наших синів спати на підлозі чи у вітальні, знищивши їхній затишок, заради забаганки, навіть якщо це забаганка моєї матері. Діти — наш пріоритет.
А як би ви вчинили на нашому місці? Як знайти баланс між повагою до старших і захистом комфорту та потреб власних дітей?
Напишіть свою думку в коментарях, що для вас важливіше — комфорт і простір ваших дітей чи задоволення вимог родичів, які вимагають порушення цього простору? Ваша вподобайка і коментар дуже важливі для нас, щоб ми зрозуміли, що ми не одні з такою історією.
