Коли я відкрила ювелірну коробочку, Василь скрикнув від переляку, а не від радості, і я одразу зрозуміла, що цей подарунок занадто дорогий, як для дружини. — Це було для Лариси, — зітхнув він, і у цей момент дорогоцінний браслет у моїх руках перетворився на символічний ланцюг, яким він намагався прикувати іншу жінку.
Грудень завжди пахнув для мене дивом. Особливо я любила цей час, коли у повітрі витає очікування Миколая, а діти пишуть свої листи. Ми з Василем, проживши разом п’ятнадцять років, завжди дотримувалися сімейних традицій: 5 грудня готували торбинки біля каміна, а вранці 6-го — шукали там гостинці. Мені здавалося, що наш союз — це як добре збудований будинок, де я була надійним фундаментом, а Василь — міцними стінами.
Цього року я готувала для Василя особливий презент. Він давно мріяв про якісний шкіряний портфель — класичний, стриманий, для його роботи. Я заощаджувала, шукала у перевірених майстрів і врешті купила його. Загорнула у святковий папір із зображенням зірочок, перев’язала стрічкою і поклала у його торбинку, що стояла поряд з нашим каміном. Для себе я не очікувала чогось надзвичайного. Ми домовлялися, що головне — тепло і увага. Я була б щаслива навіть простому шарфу чи книзі.
Вечір 5 грудня починався чарівно. Діти, Надійка та Петрик, вже спали, а ми з Василем сиділи у вітальні. Камін горів, наповнюючи кімнату затишком. Я поклала його портфель у торбинку.
— Це від Миколая для тебе, Василю. Хоча ти вже дорослий, — сказала я, посміхаючись.
— Оксано, кохана, це просто неймовірно! — Василь витягнув портфель. Він був щиро радий. Його очі світилися, а обійми були міцними і теплими.
Настала його черга. Він підійшов до каміна і дістав дві невеликі коробочки, обидві огорнуті в однаковий темно-синій папір.
— Тут подарунки для тебе, — сказав він, посміхаючись. — Один від нас, а інший… ну, інший це особисто від мене. Миколайчик постарався.
Я взяла першу, більшу коробочку. Всередині виявилася шовкова хустинка світлого кольору. Дуже красива, але трохи витончена, не в моєму стилі. Я зніяковіла, але вирішила, що Василь захотів, щоб я спробувала щось нове.
— Дякую, Василю. Це дуже… вишукано, — я намагалася посміхнутися.
— Так, захотів здивувати, — він підморгнув.
Настав час відкривати другу коробочку, меншу. Вона була важкою і дуже елегантною, з дорогого картону. Коли я зняла кришку, моє серце стиснулося від хвилювання. Всередині лежав комплект ювелірних прикрас: тонкий золотий браслет, витончено інкрустований дрібним камінням, і такі ж сережки-пусети. Це було не просто красиво. Це було надзвичайно дорого.
— Василю, це… це занадто, — прошепотіла я. — Ти ж знаєш, ми не планували такі витрати перед Новим роком.
Він дивився на мене якось дивно, його обличчя раптом стало напруженим, а посмішка зникла. У його очах я побачила не радість від мого здивування, а якийсь внутрішній переляк.
— Щось не так? — запитала я, відчуваючи, як у грудях наростає неприємне передчуття.
Він мовчав, просто дивлячись на прикраси, потім на мене, а потім знову на прикраси. Здавалося, він хотів зникнути.
— Василю, що сталося!
Він важко зітхнув, немов з нього випустили повітря.
— Оксано, послухай. Я мушу тобі дещо пояснити.
І тут він сказав те, що зруйнувало п’ятнадцять років мого життя за одну мить.
— Ці прикраси… вони не для тебе, — промовив він тихо, майже нечутно.
— Як… не для мене? — я відчувала, що тремчу. — Тоді для кого ж?
Він опустив голову і провів рукою по волоссю.
— Я познайомився з однією жінкою. Вона моя колега. Ми спілкуємося вже кілька місяців. Це не мало стати чимось серйозним, але… сталося.
В моїй голові все закрутилося. Тепло каміна, затишок, очікування Миколая — все зникло. Залишився лише холод і дзвін у вухах.
— Ти… ти маєш іншу жінку? — це питання далося мені з величезним зусиллям.
— Так, Оксано. Її звати Лариса. І ці прикраси… вони були для неї.
Він пояснив, що купив дві однакові святкові обгортки. В одній була книга і сертифікат у наш улюблений спа-салон — це був його справжній подарунок для мене. А в іншій, тій, що я відкрила, були коштовності для Лариси. Вони мали зустрітися пізніше. Він просто переплутав, витягнувши їх з шафи у поспіху.
— А хустинка?
— Також для Лариси. Вона любить такі аксесуари.
Він подивився на мене, і в його погляді не було сильного каяття, лише якесь дивне полегшення, ніби він нарешті сказав правду. Це було найболючіше. Він не просив пробачення за зраду, він просив пробачення за переплутані коробочки.
— І як ти це собі уявляєш далі, Василю? — мій голос був безбарвним.
— Я не знаю, — він похитав головою. — Я не хотів, щоб ти дізналася про це ось так. Але раз вже сталося… Я подумав, що нам час поговорити відверто.
— А про що нам говорити? Про те, як ти планував подарувати моїй суперниці дорогі прикраси? А мені — сертифікат, коли я мріяла про звичайну увагу?
— Ти завжди була стабільною, Оксано. Я думав, ти зрозумієш, що іноді чоловікам потрібна… новизна.
— Новизна? Ти називаєш це новизною? П’ятнадцять років нашого життя — це не новизна? Наші діти — це не новизна?
Він мовчав. Потім підняв на мене очі і промовив слова, які пронизали мене наскрізь і які досі не дають мені спокою.
— Знаєш, Оксано, ти дуже хороша дружина, чудова мати. Ти надійна. Але… ти занадто зручна. Ти ніколи не влаштовуєш сцен. Іноді мені хочеться, щоб ти була більш… імпульсивною. Більш живою. Лариса така. З нею я відчуваю себе менш передбачуваним.
— Занадто зручна? — я повторила це слово, відчуваючи, як воно обпікає мої вуста. — Тобто, моя стабільність і відданість — це мій найбільший недолік? Моя любов, моє прагнення створити затишок — це те, що тебе відштовхнуло?
— Не відштовхнуло, а… просто цього стало недостатньо, — сказав він, дивлячись у бік.
Моя душа стиснулася. Це було не просто визнання зради. Це була критика моєї суті. Я не була «достатньою». Моя звичайна, спокійна любов виявилася недостатньою, щоб втримати його. Він шукав яскравих відчуттів, а я давала йому надійність і спокій.
Я підвелася, притискаючи до себе ту коробочку з прикрасами.
— Забирай це, Василю. І хустинку також. Іди і даруй це своїй Ларисі. А я… я подумаю, що мені робити далі, — промовила я.
Я зайшла у нашу спальню, закрила двері і вперше за багато років дозволила собі заплакати. Це були не просто сльози образи. Це були сльози від того, що я раптом усвідомила, наскільки самотньою була у своєму шлюбі. Мої цінності, моя вірність — усе це виявилося лише «зручністю» для нього.
Наступного ранку, 6 грудня, коли діти радісно шукали подарунки від Миколая, він пішов. Ми не кричали, не влаштовували скандалів. Все відбулося тихо і страшно буденно. Він сказав дітям, що має термінову поїздку і обіцяв повернутися за кілька днів. Я лише кивнула.
Я залишилася сама у домі, наповненому радістю дітей та очікуванням дива. Я почала готувати сніданок, а на серці був лід. Його слова про мою «зручність» були страшнішими за будь-яку образу. Вони ставили під сумнів усю мою жіночу цінність.
— Чи справді я настільки буденна? — запитувала я себе, дивлячись на відображення у вікні.
Але потім я подивилася на наші сімейні фотографії. На усміхнені обличчя наших дітей. І зрозуміла. Я не буденна. Я — основа. Я — надійний тил. І якщо він шукав чогось іншого, то це його вибір, а не мій недолік. Я вирішила, що тепер моє життя буде присвячене їм і мені самій. І більше нікому.
Дорогі мої читачки, це моя історія, і вона досі триває. Я не знаю, як складеться моє життя далі, але я точно знаю, що не дозволю нікому називати свою вірність і надійність «зручністю».
Як ви вважаєте, що найболючіше у цій ситуації? Слова Василя про те, що я була занадто зручною, чи сам факт зради?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо вам відгукнулася моя історія, і напишіть у коментарях свою думку. Для мене це зараз надзвичайно важливо, щоб зрозуміти, що я не одна зі своїм болем.
