Коли я виходжу з Настею на вулицю, то шукаю місцину, де немає жодної живої душі. Я не можу впоратись зі своїм соромом через неї. В обличчях людей, які дивляться спершу на дочку, а потім з таким дивним виразом обличчя на мене, я бачу негатив в свою сторону. Але ж люди, ні я, ні чоловік, не винні в тому, що наша Настя не така як всі інші дітки. Останнім часом ми весь день сидимо в квартирі, а коли Максим приходить з роботи, йде з нею гуляти.
Хочу відразу зауважити, що у мене і у мого чоловіка ніколи не було шкідливих звичок. Ми намагалися вести правильний спосіб життя, правильно харчуватися і навіть займатися спортом. У 25 років я стала мамою хлопчика. На світ з’явився здоровий, міцний малюк, якого ми назвали Антоном. У фінансовому плані у нас з Максимом все було добре і ми задумалися про другу дитину. Мені було в той час 31 рік. У підсумку народилася донечка Настуся.
Ми мріяли про дівчинку і були дуже щасливі. Але з часом я почала помічати, що з дитиною щось не те. Вона не фіксувала погляд, часом ніби мене не чула. Сидіти взагалі почала дуже пізно. Тоді я і звернулася до лікарів на обстеження. Численні тести довели, що наша Настуся – хвора. Вона ніколи не буде такою, як всі інші дітки. (не хочу писати діагноз, дуже для мене все це важко).
Я тоді не знала, куди мені подітися. Максим мене дуже підтримував, казав, що все буде добре і ми виховаємо нашу Настю, незважаючи ні на що. А я все шукала провину в собі, що я зробила не так, що тепер моя дочка в такому стані.
Пішла Настя тільки в п’ять років, їсти сама толком не може, розмовляє дуже погано, знає зовсім мало слів. В основному вона видає різні звуки і все також дивиться в нікуди, коли з нею розмовляєш.
Зараз нашій Насті 9 років і мені дуже соромно. Соромно, адже коли я з дитиною на вулиці, всі погляди на мене. Люди щось шепочуться, тикають пальцями. А у мене такий сором. Мабуть, думають, що я непутяща була всі дев’ять місяців, але це все не так.
Я ж з усією серйозністю ставилася до свого цікавого стану. Останнім часом взагалі не можу себе змусити кудись вийти з донькою, ходить гуляти чоловік. А у мене все той же сором. Як мені поміняти відношення до рідної доньки?
Допоможіть порадою, бо розумію, що сама я не впораюсь.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
