Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити в двері. Свої двері. Двері своєї квартири. В ті самі двері, які завжди відкривала ключем, з найпершого дня, коли в неї переїхала. Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався. У мами були запасні ключі. А більше до мене ніхто не приходив.
Вдома я з’являлася ближче до ночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «дівчинкою». Прибуваю пізно і привозять мене різні чоловіки.
Чоловіки дійсно були різними. Таксистами. А працювала я «редактором на виїзді». Приповзала втомлена після роботи і падала обличчям в ліжко. Які там клієнти, тьху, тобто гості?
Я звикла до того, що вдома мене ніхто не чекав. Нікому було відкрити двері. Тільки кішці. Але вона не вміла. З цього приводу я особливо не переймалася, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре – ніяких сюрпризів, тиша і спокій. Що ще треба?
І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших задоволень, відкрила для себе ще одне: дзвонити в двері.
Чоловік працював вдома. Тому, повертаючись, я дзвонила. Іноді це траплялося по кілька разів на день.
Тірлінь-тірлінь.
Тірлінь-тірлінь.
Тірлінь-тірлінь.
– Навіщо ти відволікаєш людину від роботи? – обурювалася моя мама. – У тебе ж є ключі!
– Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває, – говорила я.
Я брехала. Це було не просто задоволення. Це було щастя. Знати, що за цими дверима тебе тепер хтось чекає.
Тірлінь-тірлінь.
Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка…
Тірлінь-тірлінь.
Бачити радість в очах, посмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і що він нудьгував, навіть якщо ти всього лише виходила по хліб.
Тірлінь-тірлінь.
Якщо ви довгий час не жили самі, ви нічого не знаєте про це.
Іноді чоловік відкривав двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною по моїй щоці. Іноді у нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив красномовні знаки руками, швидко чмокав мене в ніс, і тікав працювати далі. Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина, що після застуди нарешті дорвалася до морозива.
Головне – жодного разу, жодного разувін не розсердився і навіть не запитав:
– Ти, що, забула ключі?
Немов розумів, що не в ключах тут справа.
Так воно і було.
Так воно і залишилося.
Так воно і буде.
Я бажаю вам у вашому житті тільки двох речей – здоров’я і того, щоб удома вас хтось чекав!
Останнє ви самі собі намрієте і досягнете.
Навіть не сумнівайтеся!
Автор: Дар’я Ісаченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!