Коли я їхала на процедуру до Львова з хворим Дмитриком і попросила, щоб свекруха напоумила сина поїхати зі мною, як не як, важко мені, я й сама то 45 кіло важу. Син весь час хотів бути на руках. А вона мені так єхидно: “Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить. Тішся, що взагалі тебе не покинув”. До сьогодні пам’ятаю її погляд.
Все починалось, як у всіх: любов, квіти, подарунки, завжди разом, освідчення, весілля, дитинка. І поїхали…
Чекали первістка всі: і ми з чоловіком, і бабусі з дідусями. Народився здоровий хлопчик, через 3 місяці довелося зробити операцію (спадкове) і у дитини паралізувало ніжки. Ми обидва знали і усвідомлювали, що потрібно докласти чимало зусиль, щоб поставити дитину на ноги.
Моя свекруха надоумила Миколу вступити на заочне, як тільки я народила, отримати магістра, хоча він успішно працював уже 4 роки. Синочку 4 місяці, місяць після оперативного втручання, чоловік мій на сесії, а я, хоч з розумі зійди… Дуже важко було.
Дмитрику рік, а тато наш знову на сесії. Я терпіла, я мовчала, моя мама мені весь час повторювала: “Терпи, сама ти таку дитину на ноги не поставиш”.
Дмитрик дуже часто і сильно хворів, вічні температури. Це був неймовірно важкий час, вже доходило до того, що я спала по дві години на добу. Миколи в цей час не було поруч: то він вчиться, то він на курсах, то він втомився і пішов на пиво з друзями.
Дитину на реабілітації я возила сама, поїздом, валізи, коляска, з дитиною на руках в “дамську кімнату” в поїзді ходила, або просила провідницю, щоб приглянула за сплячим малюком. Перед кожною поїздкою до Львова моя свекруха примовляла: “Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить. Тішся, що взагалі тебе не покинув” – і чоловік навмисне не брав відпустку.
І настав той момент, коли я не витримала. Одного вечора йому прийшло повідомлення від улюбленої матусі, там не було нічого важливого, але це був просто кінець мого терпіння. Мабуть, я просто втомилася терпіти і коритися, боячись залишитися одною з хворою дитиною. І я його вигнала з дому об 11 годині ночі, в листопаді місяці (ми живемо в моєму будинку). Він поїхав до батьків. Не було тиждень, потім почав приходити до дитини на пару годин. Я не протестувала.
Далі йшов день св. Миколая, Різдво. Моя свекруха зі своєю мамою, яка у неї гостювала, навіть не привітали свого онука і правнука з новорічними святами, навіть не відвідали. Дмитрику було вже 2,5 рочки, він вже все розумів, чекав подарунки і рідних.
За день до Різдва до нас приїхав тільки свекор, привіз продукти і подарунки онукові. Сплатив мені квитанції, так як чоловік пішов і не давав ні копійки (ми жили на гроші по інвалідності дитини і на те, що могли дати мені мої батьки). Йдучи, попросив, щоб я нікому і ніколи не говорила про те, що він приїжджав і чимось мені допомагав. І ніхто до цього часу не знає про це.
Минуло 3 місяці – і Микола попросився назад. Життя з ним налагодилося, ми разом, він мені дуже допомагає з дитиною, на лікування тільки разом їздимо, без мене нікуди не ходить і рішення приймає тільки з урахуванням мого схвалення. У мене є час на себе, та й син уже підріс, йому 6,5 і з ним уже значно легше, вже школяр.
Я багато прощу, забуду, я ж теж неідеальна. Я все зрозумію, але не таке звернення до онука, як щоб там не було, разом ми чи ні, це не змінює того факту, що наш син – її онук. І це та сама ситуація, яку я не можу пробачити своїй свекрусі і її мамі. Коли чоловік повернувся, онук для них знову почав існувати, приїхали в гості, наче нічого й не сталося, подарунки привезли, обцілували. Ще й до мене цілуватися лізли, я сказала, що не хочу цього і обговорювати не хочу. Образилися. Чотири роки вже ображаються, але приїжджають регулярно.
Так, свекруха змінилася з того часу, але не можу я пробачити, не можу відпустити цю ситуацію. Не люблю я цей листопад місяць, скільки сліз, образ і болю він мені приніс. Хоча, з іншого боку, у відносинах з Миколою, добре, що він був. Тут радити нічого, звичайно, все зроблено, все пройшло, просто на вулиці листопад і щось нахлинуло знову.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – panidominika
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
