Коли їхав до батьків у рідне село, Степан завжди спочатку заїжджав до крайньої хати, що стояла трохи осторонь від інших. Прочищав сніг, якщо зима була, наносив води, рубав дрова, пестив донечку… Правда, минулого літа все ж завів Нелі воду і газ. Як він хотів хоча б обійняти її, притулити до себе! Вона не давалася. Повертався у місто до нелюбої жінки, у своє дороге крісло на завод. Мати його застерігала, а він не наважувався. Одного разу застав у Нелі Миколу-каліку.
Цю історію знають всі в районі, багато говорили свого часу, та вже звикли, замовкли.
Живе Степан з матір’ю, а раніше ж он яким начальником був!
…З дитинства Степан мріяв вирватися зі свого Богом забутого села, вибитися в люди. Та з 13 літ кохав до безтями сусідку Нелічку, на два роки молодшу.
Стала вона його, коли він був у 10-му, а Неля у 8-му класі.
Блакитноока, така чиста і віддана, з ямочками на щічках, обличчя – у віночку русявих кучериків… Потяглася Неля до свого Степана всім серцем, всією душею.
Після школи він вступив у технікум у райцентрі, приїздив на вихідні й канікули. Обіцяв, що як тільки й вона закінчить школу – поберуться. Неля вірила.
Практику Степан проходив в обласному центрі на великому заводі.
Розумного і хвацького хлопця запримітили, запросили на роботу. Так і лишився в області. По Нелю не приїхав, бо поклала на нього око дочка одного з крупних заводських начальників. З нею і йому замайоріло яскраве майбутнє…
Неля народила після 11-го класу, але маму вмовила нічого не говорити ні Степанові, ні його батькам. Ганна дочку підтримала: нічого їм від них не треба, вони з донькою горді обидві, справляться, піднімуть дитинку.
Видно, доля така: Ганна рано овдовіла, а у Нелі – он як… Та нічого, вони вдвох і вони сильні.
Степан, коли дізнався, що у Нелі донька, почав штурмувати, випитувати, просити прощення, давати надію, що покине свою Жанну, що повернеться до Нелі. Неля була твердою, немов скеля. Душа і серце її справді закам’яніли. Не підпускала ні до себе, ні до доньки.
Степан одружився з Жанною, сів у крісло начальника великого заводського відділу.
Швидка хвороба забрала Ганну, коли маленькій Соломійці виповнилося три.
Залишилися вони з мамою Нелею самі.
Степан дізнався – примчав.
– Дозволь хоч з донечкою спілкуватися, допомагати вам, чим можу! – молив у Нелі.
Вона поступилася, дуже важко самій було. Але поступилася лише щодо Степанового спілкування з Соломійкою – не більше.
Кожного разу, коли їхав до батьків у рідне село, Степан завжди спочатку заїжджав до крайньої хати, що стояла трохи осторонь від інших. Прочищав сніг, якщо зима була, наносив води, рубав дрова, пестив донечку…
Правда, минулого літа все ж завів Нелі воду і газ. Гроші щоразу лишав якісь. Неля брала – для доньки. Щось витрачала, щось відкладала. Сама ж працювала кухаркою у сільській школі. Як же Степан любив Неліни пиріжки й вареники, якими вона його іноді пригощала. Як же йому добре було з ними двома, у цій хатині, не багатій, але такій затишній, чистенькій…
Як він хотів хоча б обійняти її, притулити до себе! Вона не давалася.
І Степан повертався у місто до нелюбої бездітної жінки, з якою і поговорити було ні про що, повертався у своє дороге крісло на завод.
Мати його застерігала:
– Кидай Жанку свою, Степане! Не там твоє щастя, а сам знаєш, біля кого.
Та Степан все щось тягнув, не наважувався.
А одного разу, коли заїхав до доньки і коханої неприступної жінки, застав у Нелі Миколу-каліку.
Микола, його ровесник, в дитинстві під лід провалився, з того часу хлопець не ходив. А обличчя мав – хоч картини пиши, такий красень. І серце золоте.
Якось вони з Нелею біля магазину розбалакалися, жінка запросила його на чай… Обоє відчули: зцілять одне одного від самотності й болю, віднайдуть щастя, яке так на довго їх полишило.
Неля біля Миколи відтанула, розквітла за лічені місяці, всі те помітили.
Такою і побачив її Степан.
Повернувся у місто, зібрав речі, подав не розлучення, розрахувався на роботі.
Переїхав через два тижні до матері в село, вона вже сама на той час лишилася. Влаштувався на роботу водієм у райцентрі.
…Пройшли роки. Соломійці 16-ть, закінчує школу. Братик у неї підростає, Василько восьмирічний. Степан так і відвідує доньку іноді, але частіше вона до них ходить. Бо важко Степанові на щасливу Нелю дивитися, ох, як нестерпно важко…
Вона, його Неля, щаслива не з ним, світиться, щебече щось пташкою завжди, сміється дзвінко, пиріжки пече.
А садок у них з Миколою який! Виноград різних сортів розвели, вино смачне роблять самі, воно вже на всі навколишні села славиться.
Але Степан його лише раз і пригубив – таке гірке здалося…
Сниться йому часто блакитноока Неля, відчуває аромат її русявих кучерів. Їм у Степанових снах ще й двадцяти немає, і прокидатися йому, коли такі сни навідуються, зовсім не хочеться…
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
