Златі 35 років. Доросла, самостійна, але не щаслива — палацу та принца на білому коні не отримала, але в принципі все не так погано. Дім, робота, діти, чоловік — все, як і багатьох інших людей.
Сьогодні вона прийшла на роботу засмучена і навіть роздратована. Зривалася на підлеглих по дрібницях, чим їх здивувала. Зазвичай Злата дуже коректна та спокійна. Це помітила її начальниця та викликала до себе.
– Злато, що відбувається з тобою сьогодні? Ти сама до ладу не працюєш і іншим не даєш. Прямо на себе не схожа – у тебе щось трапилося?
Злата махнула рукою та розповіла. Виховували її батько та бабуся. Мати була звичайно, але надто зайнята. Молодша дитина народилася з проблемами. “Як трава росте”, говорили лікарі. Дитина лежала, їла якщо дадуть, пила — якщо поять.
Матері та батькові навіть пропонували відмовитися від дитини, але вони не погодилися. Два роки вони їздили з ним найкращими лікарями, возили за кордон — але вирок був один: це не лікується, бо там нема чого лікувати. Дитина такою народилася. Як з’ясувалося пізніше, мати Злати перехворіла чимось коли виношувала дитину.
Вирішила, що все буде добре, а лікарі вигадують усілякі жахи.
Мати не відходила від нього ні на крок, на Злату весь час кричала, лаяла батька, що мало допомагає. Лікарі запропонували покласти дитину до спеціалізованого центру, але мати не віддала. Можливо, відчувала свою провину, за те, що син народився таким.
Коли Злату збирали до першого класу, мати в цьому не брала участі. Лише говорила їй: «Ти до школи підеш, здорова, а брат твій ніколи!». Злата не розуміла, в чому мати її звинувачує, і одного разу розплакалася і розповіла все батькові.
Той сварив на матір, казав, що вона не має права дорікати дитині, у тому, що вона здорова, і що дочка не винна, що народився такий брат у неї. Мати кричала у відповідь, звинувачувала батька, що він не любить їхню дитину, що йому дочка очі застигне, і він не вірить у те, що їхній син одужає. Батько махнув рукою.
На перше вересня мати теж не пішла проводжати Злату. Їй треба було сидіти із сином. Вона сказала це набагато важливіше, ніж якась школа. Батько намагався розвеселити дівчинку, казав, що мама гарна і любить її, просто їй тяжко. І треба ставитись із розумінням. Але Злата пам’ятає, як усіх проводжали мами, а її лише тато.
Через місяць батько привіз бабусю допомагати йому. Мати пішла в хворого сина зовсім. Не готувала, не прибирала, всі справи лише йому. Почала їздити бабками, дідками, монастирями з ним.
На Злату вона в кращому разі не звертала уваги, у гіршому шипіла крізь зуби, щоби навіть не підходила до неї і тим більше до брата.
Злата плакала та ображалася. Батько заспокоював її, як міг. Бабуся допомагала батькові у всьому, дивилася за будинком, готувала поїсти, допомагала дівчинці з уроками. Свою доньку вона не сварила, лише зітхала і хитала головою.
Дівчине дитинство було не дуже радісним. Все добре, що відбувалося в її житті, псувала мати: «Ви на море їдете, а твій брат ніколи не поїде!», «У тебе випускний — а він цього не впізнає», «Чому ти радієш, ти каятися маєш за братика!».
Коли Злата закінчила школу та вступила до інституту, вона переїхала до гуртожитку. Перебувати поряд з матір’ю вона була не в змозі. Батько схвалив її рішення, а бабуся на той момент уже два роки як не стало. Злата з’їхала. А через місяць батько подав на розлучення і пішов з дому, залишивши все матері.
Мати зі Златою більше не захотіла спілкуватися. Сказала, що не може бачити «здорову», коли її син так тяжко. Дівчина в глибині душі навіть зраділа. Батько одружився з іншою жінкою і щасливо прожив ще десять років.
Злата сама збудувала своє життя: відучилася, знайшла непогану роботу, вийшла заміж, народила дітей.
І ось учора їй зателефонувала мати. Вона сказала, що захворіла, і не може доглядати свого сина, який всупереч прогнозам лікарів досі був. Він так само лежав, їв, коли давали, пив, коли напували. Вона вимагала, щоб дівчина покинула все та приїхала їй допомагати. Тоді вона, мабуть, підпише квартиру на неї.
Злата кидати сім’ю не збиралася. Вона дуже чітко зрозуміла, як не любила мати усі ці роки. За те, що не просто приділяла увагу хворій дитині, а ще й постійно дорікала доньці здоров’ям. Злата вважала, що й батька не стало, надто рано саме через матір, яка його просто довела.
Ольга сказала матері, що не покине сім’ю, і не сидітиме з хворим братом. І що якщо матері важко — вона може здати його до будинку інвалідів. Злата допоможе чим зможе у цьому, але не більше. Ну, і їздитиме перевіряти, як там ставляться до нього. Квартира її матері, їй не потрібна. В неї своя давно є. Мати, почувши це, кричала в трубку проклинаючи Злату та її родину.
Чоловік Злату підтримав у її рішенні, але відчувала на душі погано. Але взяти на себе турботу про брата — було вище її сил. Та й мати вона так і не вибачила.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
