fbpx
життєві історії
Колись Галина думала, що в сорок вона буде старою бабко, а тепер дивиться на себе в дзеркало і налюбуватись не може. Всі навкруг бачили, як вона пострункішала, та причину цих змін знала лише вона. Хоча й досі не вірилось, що в такому віці вона буде комусь потрібна. Єдине, що бентежило жінку – Микита любив не лише її 

Колись Галина думала, що в сорок вона буде старою бабко, а тепер дивиться на себе в дзеркало і налюбуватись не може. Всі навкруг бачили, як вона пострункішала, та причину цих змін знала лише вона. Хоча й досі не вірилось, що в такому віці вона буде комусь потрібна. Єдине, що бентежило жінку – Микита любив не лише її.

Навіть у великому місті раніше знайомі люди дивним випадком все ж іноді стикаються. Ось і з Микитою Галина зустрілася подібним чином. Втомлена, брела вона з роботи, думаючи про те, що ось зараз прийде додому, і треба на швидку руку щось приготувати на вечерю. Трирічна внучка кинеться назустріч бабусі і почне захлинаючись розповідати про свої дитячі справи.

Обійме її і на вухо прошепотить: “Бабулечка, тільки це наша з тобою таємниця, наш секретик. Мамі не розповідай. Добре?”- і так загоряться її великі блакитні очі. Галина посміхнулася. Все-таки приємно, коли тобі довіряє така крихітка, невелика частинка тебе. І знову, занурившись у спогади, жінка вирушила далі.

Сьогодні була напрочуд тепла погода. Сніжинки, немов виткані з тисячі ніжних оксамитових бджілок, роїлися, м’яко осідаючи на віях. “Боже, до чого ж добре! Як приємно не поспішаючи йти за рідними вуличками, вдихаючи в себе морозну свіжість. Попереду цілих два дні вихідних, можна трохи розслабитися. Однак хто ж дасть?” Тому, вбираючи в себе ці дорогоцінні хвилини свободи, Галина насолоджувалася життям.

– Галя, привіт!

Здригнувшись від несподіванки, Галина озирнулася на голос.

– Микито? Яким вітром? Ну привіт.

Як добре, що зараз вона вже могла спокійно дивитися в знайомі до дрібних цяточок очі, що колись кидали її в трепет. І все ж було приємно знову побачити колись кохану людину. Того, який був дорожче за всіх на світі і який вмить став чужим. Так буває, коли згасають почуття, коли йде любов. І як не гірко це усвідомлювати, доводиться все приймати як належне.

Навіть як благодать, адже, відпустивши один раз людину, ти даєш шанс не тільки їй почати нове життя, але і робиш щасливим ще когось третього. Несвідомо, звичайно, але робиш. Таке життя. І з ним не посперечаєшся.

– Галюсю, давай, посидимо де-небудь, поговоримо спокійно. Не на вулиці ж стояти, та й не чужі ми з тобою. Дивно, що ось так зустрілися, адже в місто я приїхав ненадовго, у справах. Скажи, скільки ж ми не бачилися? Невже три роки пройшло? Я чув, внучка у тебе народилася. Вітаю! Щаслива ти, а у мене ще поки нікого немає.

Микита, з Галиною зайшли в найближче кафе, він ні на секунду не замовкав. Вона дивилася на нього, і раптом здалося, що й не було трьох років розлуки. Неначе розлучилися тільки вчора. Та й не прощалися вони зовсім, просто справ у кожного було по вуха, ось і не бачилися.

– Ну а ти розкажи, як живеш? З ким?

Раніше подібне питання викликало б біль, а зараз Галя була цілком спокійна. Очікувана відповідь не могла уже принести їй смуток. Колишні почуття давно не турбували її. Так думала Галина. Та й ясна ж справа, що ще цілком молодий чоловік один ніколи не залишиться.

Навіть незважаючи на сивину. Вона тільки прикрашає, роблячи її володаря більш привабливим, нагадуючи про чималий досвід. І тільки жінок роки не фарбують. Хоча як подивитися. На Галину, між іншим, до цих пір багато задивляються. Скільки разів вона ловила на собі цікавий, вимогливий і такий знайомий погляд чоловіка-самця. І все ж з якоюсь тривогою Галя чекала відповідь Микити.

– Ти ж пам’ятаєш, у мене була пасіка. Так ось я тепер живу в районі, будиночок там прикупив. Досить недорого. Дачу продав, тепер у нас господарство. Кури, кізоньки і навіть баранці. Ось, на старості років вирішив фермером закластися.

Галя з подивом дивилася на Микиту. Він, міський житель, ось так запросто все кинув і став жити на землі, втіливши свою мрію. І не втримавшись, задала головне питання: “А хто вона, напевно, з того села, місцева?”

– Ні, Оленка у мене міська. Тепер по ній таке навіть не скажеш. Так запросто управляється з живністю.
Микита мрійливо посміхнувся. Галя помітила в його очах щасливий вогник. Вона пам’ятає цей погляд, цей блиск. Кілька років тому Микита ось так же дивився на неї. Мимоволі защемило в серці. Ревнощі? До чого б це? Та й навіщо? Галя знову прислухалася до свого серця. Адже все давно минуло. І все-таки боляче, може, зовсім небагато.

– Ой, забалакалася я з тобою, Микита, додому пора. А то мої зовсім втратять бабку.

– Та яка ти баба? Ти ще ого-го. Правда правда.

Галя раптом зніяковіла і, заметушившись, допиваючи каву, вирушила додому.

– Так ти хоч номер телефону свій залиш. Мало що. А то я тобі все ніяк не можу додзвонитися. Ти що, змінила “сімку”?

– Так, звичайно, записуй.

Галина йшла додому, і хвиля спогадів знову обрушилася на неї з колишньою силою, змушуючи зимно стискатися серце. Холодний вечір вже був не таким романтичним.

У будинку стояла сонна тиша. Мірно поцокував годинник на стіні, пахло теплим затишком. Але на душі у Галина було неспокійно. Знову безсоння. Ось тобі і відіспалася на вихідних. Вона зітхнула. Тихо, щоб не розбудити дочку і внучку, пройшла в кухню.

П’ята ранку, чому ж не спиться? Галя дістала заповітний зошит. Як давно вона не брала його в руки. Сказати по-чесному, писати вірші Галина стала відносно недавно, від нудьги, а може, від бажання вилити накопичені емоції.

Жінка гортала сторінку за сторінкою, вчитуючись в рядки. Тепер вони здавалися їй якимись чужими. Не могла вона так писати, не вміла. “… Душа розчинилася в душі, наче й немає розлуки. Розкинулася вся в негліже, смакуючи рідні признання”. “Напевно, даремно тоді я не поїхала з Микитою”, – зітхнула Галина.

Це був День Святого Валентина. Його полюбили в нашій країні недавно і не тому, що віддавали данину моді. Просто в цей день прокидаються колись дрімаючі почуття, які треба обов’язково виплеснути. Микита приніс її улюблені білі лілії. Галі так подобався цей ні з чим незрівнянний аромат чистоти і ніжності, він був схожий з її почуттями, з її любов’ю.

Адже любові всі віки покірні. Галі ж тоді було трохи за сорок. Самий розквіт для жінки. Це раніше здавалося, що після сорока вона нікому не буде потрібна. Однак життя завжди і в усі вносить свої корективи. У цей період жінка вже досить чітко розуміє, чого вона хоче від життя. Ось ви зараз насторожитеся і будете чекати відповіді. Все дуже просто. І немає тут нічого дивного і смішного. У будь-якому віці жінка хоче бути бажаною, їй потрібна любов. Може, тому Галя стала так уважно вдивлятися в дзеркало, намагаючись знайти колишню молодість і красу. І вона знаходила її.

Очі приховують вік, вони знову починають сяяти, коли людина закохана. Галя тоді літала як дівчисько. Вона схудла, пострункішала, покращала. Вмить. Всі дивувалися таким різким змінам. Сама вона теж. Так, коли в долі Галини з’явився Микита, вона розцвіла. А він любив не тільки її. Галя знала про цю любов Микита до природи, до бджільництва.

Він тримав пасіку, але вона ніколи там не бувала. Микиту же незмінно тягнуло на пасіку до десяти вуликів: хотілося зануритися в атмосферу тиші і спокою, бджолиного розміреного гулу і шелесту листя. Коли улюблений розповідав про своє хобі, він був схожий на хлопчиська. Захопленого і закоханого. І Галя навіть трохи ревнувала його до тих бджіл.

А йому, і правда, було там добре. Всі справи на пасіці Микита робив не поспішаючи і з задоволенням, під спів птахів і скрекіт коників. І потай мріяв цілком присвятити себе улюбленому заняттю. “Хіба можна з чим порівняти чай, заварений з свіжозірваних трав, або мед на язику”? – говорив він Галині. – У такі хвилини хочеться співати, кружляти в танці, передати людям свою радість від спілкування з природою”.

В його словах було стільки самозабуття. Микита намагався розбуркати Галину, прищепити свою нерозділену з нею любов. Щоб вона, нарешті, його зрозуміла. Однак справа ця було неприбуткова. Бджоли тоді не годували Микиту, він сам годував їх. І Галя його не розуміла. В той останній їх вечір Микита знову завів мову про переїзд.

– Галя, давай звідси поїдемо. Я куплю будинок, заживемо на природі, пора жити разом. Досить ховатися по кутах.

– Микита, ну ти ж знаєш, як я до цього ставлюся. Не починай знову. Я ніколи не звикну до таких умов. Ну не зможу жити на землі.

Микита так і пішов, не отримавши довгоочікуваної згоди. А потім все рідше і рідше став з’являтися в її житті. Та й у самої Галини стільки справ різних з’явилося. У цій круговерті не дивно розгубитися.

Галя зітхнула. Микита так хотів тиші. Вона знала це, але все ж, мабуть, не любила його так сильно, раз не кинулася за ним на”рай світу, як та. Та, яка змогла зробити Микиту щасливим. Галя згадала його сяючі очі, і їй так захотілося спробувати мед, той гіркий мед чужої любові.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook