Колись ми з Оленкою були як сестри. А тепер, після її весілля з Денисом, я щиро не знаю, як розмовляти з нею більше п’яти хвилин. Вона ніби перебралася у свій світ – глянцевий, ароматизований, із лексикою “гроші”, “балі”, “дизайнерський” і “в мене краще”. Ми з дівчатами ще якось намагалися підтримувати контакт, але остання наша зустріч, все змінила.
Наша дружба починалася з буряків і першого студентського гуртожитку. Ми вдвох купували один шампунь на двох і записувалися на ті самі пари, аби пересидіти разом нудьгу. Пам’ятаю, як Оленка завжди мріяла вийти заміж “не за бідняка”. Вона казала, що її майбутній чоловік ніколи не дозволить їй мити вікна в дощ чи їсти гречку три дні поспіль.
Ну, що ж. Її бажання справдилося. Денис — молодий бізнесмен, машина, новобудова, штори за 15 000 і тостер з голосовим керуванням. А от наша Оленка, здається, теж стала частиною інтер’єру. Вона тепер і говорить, і поводиться як реклама з глянцю. Біда лише в тому, що її нове життя поглинуло не тільки її побут, а й старі цінності.
Коли ми востаннє збиралися у кафе, я прийшла трохи раніше. Єва ще не дійшла, Галя затримувалась із донькою. А Оленка вже сиділа, замовивши собі “матча-лате без цукру з вівсяним молоком”. Я тільки всілася, як вона почала:
– Ой, ти не уявляєш, який стрес у мене вчора був. Вибирала люстру. Денис хоче Swarovski, а я — щось мінімалістичне. Ми годину сварилися. Ти уявляєш?
Я кивнула. Але щиро? Я не уявляю. Мій “стрес учора” був, коли син із жаром прокинувся, а чоловік забув купити ліки. І коли я намагалася одночасно варити суп, редагувати текст для клієнта й писати вчительці, чому Іллю не буде в школі.
Але то дрібниці, бо далі пішло:
– Я от думаю… може, вже робити щось у косметолога з повіками? Денис каже, що я ідеальна, але ти ж розумієш, жінка має тримати планку. Я не хочу виглядати, як… ну, як деякі…
Вона так “ненароком” поглянула на мене. Я навіть не образилась. Просто втратила дар мови. Оленка завжди була прямою, але не бездушною. А зараз – наче все, що не ідеальне, її дратує.
Коли приєдналися Галя й Єва, атмосфера стала ще гіршою. Єва розповіла, що її чоловіка скоротили, і тепер вони думають, як платити за кредити. Галя тихо додала, що хворіє тато, і вона постійно їздить до нього в райцентр.
Оленка мовчала рівно хвилину. А потім, з усмішкою:
– Боже, ну ви такі героїні. Але життя — це не про виживання, це про кайф. Якщо Денис щось не тягне, я просто беру ініціативу. Наприклад, організувала йому міні-бізнес з кавовими автоматами. І тепер маю надію, що в нас буде пасивний дохід.
Ми не коментували. Не тому, що не хотіли. Просто не знали, що сказати. Вона навіть не спитала, як ми. Усе, що ми сказали, перетворювалося в підставку для її розповіді про себе.
Після зустрічі Єва написала мені:
“Соломіє, я її більше не можу слухати. Вибач, але якщо ви знову зберетеся з нею, я не піду. Вона говорить, ніби ми – фоном.”
Я розуміла Єву. І Галю, яка просто лишила повідомлення: “Без мене наступного разу”.
Ми зібралися втрьох у мене вдома, без Оленки. Тепло, по-домашньому. Я спекла пиріг із вишнями, Галя принесла домашній сир. Говорили про дітей, батьків, роботу. Плакали і сміялися. І так, зізнаюсь, трохи обговорили Оленку.
– Пам’ятаєш, як вона в універі стояла під магазином з нашими виробами, щоб заробити на поїздку до мами? – тихо сказала Галя.
– А тепер соромиться нашого села, – зітхнула я.
Єва, не піднімаючи очей, додала:
– Я не хочу, щоб вона зникла з нашого життя. Але я більше не витримаю її “а от у нас з Денисом…”. Можна ж залишитися людиною, навіть коли живеш у квартирі з підігрівом стелі.
І ось, ми вирішили. Наступної п’ятниці, якщо вона знову зателефонує, ми запросимо її. І скажемо все прямо. Без образ, без криків. Просто правду. Ми хочемо, щоб вона була з нами. Але не та Оленка, яка дивиться згори. А та, з якою можна говорити не лише про вартість подушок із перуанської шерсті.
І якщо вона образиться — то хай так. Краще чесна мовчанка, ніж оця фальшива “дружба”.
А тепер я хочу запитати у вас, читачі. Чи варто боротися за людину, яка, здається, давно відлетіла в іншу орбіту? Чи можна втримати дружбу, яка вже не дихає однаково? Чи, можливо, іноді краще просто відпустити?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
