Колись від прабабусі по татовій лінії мені дісталася хата в Карпатах. Місце не дуже зручне, під горою біля лісу, далеко від цивілізації.
Моє життя було в місті – навчання, робота, родина. Звичайно, що не до старенької хати, яка ще ц капітального ремонту потребує.
Продати її там за копійки – теж не особливо розумний варіант. Тай мені десь глибоко в душі здавалося, що настане ще її час, цієї хатинки. Так і сталося.
Коли почався весь цей кошмар в нашій країні, мене набрала однокурсниця і сказала, що її рідні на Херсонщині залишилися без житла, та й в окупації залишитися не хочуть, а куди виїхати з чотирма дітьми – не знають, закордон не хочуть та й грошей немає.
О я й запропонувала бабусину оселю, звичайно, попередила про стан хатини. Але вони не злякалися!
Про те, що я пустила в цю хату переселенців, я не пожаліла ні хвилини! Адже коли я через кілька місяців приїхала з Франківська їх провідати, то побачила, що вони зробили там казку.
Батько сімейства разом з двома старшими синами все відремонтували-полагодили, а мати з донечками створили таку красу й затишок, що мені й самій там залишитися захотілося!
Я тільки й подумала, що дарма сама раніше не зайнялася бабусиним спадком – навела б лад і було б у мене місце заховатися від цивілізації.
Але вже як я є. Принаймні я тішилася, що стара бабусина оселя дала прихисток, тепло і захист хорошим людям.
Вони привели в порядок сад і ділянку, щось собі садять, провели інтернет, мати з дому працює, чоловік водієм в райцентрі влаштувався. Я рада за них – справжні українці, які не бояться труднощів і роботи.
І все б добре, але кілька тижнів тому сталася ситуація, яку я не знаю, як вирішити.
Моя двоюрідна сестра з родиною жила в місті, яке обстріляли, і тепер і сестра також без житла. А моя мама їй візьми і скажи, що я маю хату, яку привели в порядок і живуть у ній люди, які теж втратили житло.
Ну й почалися мені нескінченні дзвінки – Люда просить трусить її з чоловіком і двома дітьми в цю хату. Я їй пояснила, що там живуть хороші люди.
Але вона не вгомонилася, каже що ми ж родина, а вони чужі для мене, що хіба вони важливіші за них, мою справжню рідню?
А в мене різні думки про це. Ну от як мені виставити людей? І чи варто? Вони скільки сил і праці вклали в цю садибу, а з Людою ми ніколи дуже близькі не були.
Тому й не знаю, що робити, Людмила чекає відповіді, мама наполягає, що маю допомогти родині її племінниці, адже Люда давно сирота.
А я й сестру не хочу ображати і теж переживаю за них, бо зараз вони на орендованій квартирі. Але й не дозволяє мені совість просто так вказати на двері цій родині, яка в буквальному сенсі відродила оселю моєї прабабусі.
Що ви мені порадили б? Як правильно зробити? Буду вдячна за кожну думку!
Автор – Олена К.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
