Колись я хотів і мріяв прожити з єдиною коханою жінкою все життя. Але життя завжди вносить свої корективи. З Наталею ми побралися ще студентами. Все було – любов, розуміння і підтримка. Але довго наша родина не протрималася. Все обвалилося, коли нам було по 26 років.
***
Колись я хотів і мріяв прожити з єдиною коханою жінкою все життя. Але життя завжди вносить свої корективи.
З дружиною Наталею ми побралися ще студентами. Шлюб мені здавався щасливим, все було – любов, розуміння і підтримка. Але довго наша родина не протрималася. Все обвалилося, коли нам було по 26 років.
Наталя змінила роботу: нові колеги і друзі, новий начальник. З ним у неї роман і трапився. Насправді все було дуже просто – він бабій з досвідом, а вона молода дівчина, у якої за все життя був тільки чоловік, тобто я.
Їхній роман тривав рік, вона брехала мені, а правда, як це буває в таких історіях, розкрилася випадково.
Скажу чесно, не знаю, чому не розлучилися, навіть сам собі відповісти не можу на це запитання.
З роботою дружина розпрощалася практично відразу, а далі… А далі навіть не знаю, що сказати. Спочатку хотів пробачити, божеволів, на стіни ліз, але все ще любив і хотів все повернути назад.
Згодом любов вигоріла, біль вщух, а в душі залишилася порожнеча, і життя скотилося в чорно-біле болото. Я втратив інтерес до життя. Родичі і дружина намагалися допомогти, Наталя хотіла все виправити, але було вже пізно. Те, що щезло, воскресити не можна.
Втіху я, як і багато, знайшов в роботі і склянці. Працював як навівжений, прикладався з колегами з друзями, знайомими: приводи були завжди, а ось приводу відмовитися – не було, та я і не хотів. Та з залежністю я згодом впоратися зміг, а от з самотністю – ні.
Мені пощастило: я поміняв роботу, почав працював вахтами в Європі, пристойно заробляв, і якось так вийшло, що нове життя почав саме там, на вахтах.
13 років у мене була інші жінки, про яких не знала Наталя. Скільки у мене їх було, я і сам не згадаю, а про дружину навіть не згадував, як відрізало.
З вахти приїздив додому і так само: купа справ, треба допомогти рідні, допомогти друзям, треба зустрітися з тими і з цими, а з наталею бачилися дуже мало, і навіть шлюбом це назвати не можна. Був момент, коли я думав, що розлучення – направильніше рішення.
Одне з новорічних свят, яке я зустрічав на роботі, закінчилося найдивнішим чином. Свято я відзначав з черговою дамою, коли в двері подзвонили. Не знаю, навіщо і чому, але до мене на вахту приїхала Наталя, не знаю де адресу взяла, але факт є факт. І ось я в одному халаті, дама у спальні, а тут на порозі дружина, не виженеш же.
Повисла тиша, ми втрьох мовчимо і дивимося одне на одного. Та жінка зібралася, вибачилася і пішла, а ми з дружиною так і залишилися мовчати.
Наталя поїхала через добу. Розмови у нас толком ніякого не було, та й про що говорити, хто ми одне одному і що у нас, шлюб не шлюб, не зрозумій що… Як не дивно, не розлучилися. Я повернувся з вахти – і все, як завжди, мовчання і тиша.
Через 13 років я знову змінив роботу, тепер працюю в рідному місті, без вахт і відряджень.
З Наталею живемо так само, не розлучені, але і не сім’я. Так і живемо, не зрозумій як, і не зрозумій, навіщо.
Ні дітей, ні любові – нічого. Просто життя, просто так буває… Шкода лише того першого світлого кохання. яке колись спалахнуло між нами… Воно справжнє було. За ті спогади, мабуть, і тримаємося досі обоє…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
