– А ось і Костик зі школи прийшов! Ми з Мишком тебе вже зачекалися! – ласкавий голос мами, радісне сопіння трирічного братика, аромат маминих млинців.
Як добре з морозу вбігти додому, кинути в передпокої засніжений портфель і пальтечко, погріти замерзлі руки під гарячою водою у ванні і сісти за стіл на затишній кухні, де світло і тепло, і так смачно пахне. І мама наливає запашний чай у велику чашку з квіточками, це його, Костика, чашка, і накладає на тарілку рум’яні млинці прямо зі сковорідки – чекала мама свого синочка. А за вікном – заметіль, сині сутінки спускаються на засніжене місто. Нічого, нехай спускаються – в будинку світло і тепло! І під ногами вже повзає Мишко зі своєю улюбленою машинкою.
– Синку, ти чого такий замислений? Їж, а то охолоне!
– Мамо, а до нас сьогодні приходив му… ні, про… немає, мудсмен, коротше!
– Омбудсмен?
– Ага… У нас це… пілотний… не пам’ятаю. Загалом, щось пілотний такий…
– І що?
– Мамо, ми неправильно живемо! Зовсім неправильно!
– Чому?
– Ну ось, дивися: діти – це насправді не діти!
– Як це?
– Ну ось! Вони – люди! Розумієш?! Такі ж люди, як дорослі! І у них теж права є!
Мама замислилася. Костик схвильовано продовжував:
– Ось мене, наприклад, не можна лаяти, не можна позбавляти мене моїх прав на особисте життя…
– На особисте життя !
– Так! Ось, наприклад, я хочу гуляти ще, а ти мене вже додому кличеш, або я хочу на комп’ютері погратися, а ти мене в магазин за хлібом посилаєш… А у мене є право на відпочинок! Або ось: у мене має бути повноцінне харчування: фрукти, м’ясо! А у нас же не завжди фрукти бувають, так? Так ось – це порушення моїх прав! А пам’ятаєш, мене тато ляснув? Ну коли Мишко мене розсердив, і я це… ну як дядько Вітя з першого поверху, ну вилаявся… Пам’ятаєш? А тато мене ляснув! Це взагалі грубе порушення моїх людських прав! За це мене навіть у вас відібрати можуть! Гаразд, мамо, ти не переживай! Стало прикро, так?
Мама мовчала.
– А ще цей, як його… сказав, що ми свої права захищати повинні! Ось, наприклад, наша Лобода Іванівна затримає нас після дзвінка, ну там оголошення якесь зробити, а це порушення прав людини! Або заматюкалася вона на нас, пригрозила вигнати з класу, а це теж не можна! І її навіть звільнити можуть!
– Костику, а тобі не шкода буде улюблену вчительку? Адже вона вже немолода… Всі сили вам віддає … Не шкода?
– Так шкода, звичайно… Вона добра… Але ж потрібно, щоб все правильно було, так?! Як же права людини?!
Мама уважно дивилася на Костю і мовчала. Задумливо якось так мовчала…
Кості стало шкода маму: вона у нього дуже хороша все-таки, і він дуже її любить насправді. Але ось одну штуку потрібно буде все-таки зробити. Костя допив чай, порився у все ще крижаному портфелі і вирвав із зошита аркуш в клітинку.
– Мамо, ти не переймайся! Я все розумію! Я як і раніше буду за хлібом… І з Мишком… тільки ось що… ом… про… Одним словом, нам розповіли про мотивацію. Ось це, по-моєму, правильно! А то я у вас з татом зовсім невмотивований якийсь росту! А так не можна! Почекай, я тобі покажу!
Мама почала мити посуд, а Костя пішов в кімнату, сів за письмовий стіл, і поки Мишко повзав поруч з ним на килимі, старанно розкреслив листочок. Трохи подумав, хвилин десять писав, від старання закусивши губу, а потім, трохи ніяковіючи, приніс мамі. На листочку великими, нерівними літерами було написано наступне:
«За минулий тиждень:
Грав з Мишком – двадцять гривень.
Ходив два рази в магазин – тридцять.
Прибирав за Мишком його іграшки – двадцять.
Прибирати в дитячій кімнаті – тридцять.
Разом: сто гривень».
Мама уважно прочитала. Машинально зазначила пару граматичних помилок. «Двадцять гривень» за гру з Мишком переправлялися кілька разів: спочатку «тридцять», потім знову «двадцять». Мама сумно посміхнулася: син коливався і написав менше. Потім мама зітхнула і запитала тихо:
– А у мене права є?
– Мамо, у тебе ж вони завжди є, ти ж доросла!
– Можна мені теж дещо записати?
– Можна…
Мама пішла до письмового столу, задумалася, і поки Костик захоплено катав з радісним Мишком машини, щось писала. Спочатку вона посміхалася, ніби придумала якийсь жарт, а потім чомусь засмутилася і, закінчивши писати, простягнула листок синові і пішла на кухню.
Мишко зосереджено намагався зробити караван зі своїх машинок, а Костя став читати. Рідним маминим почерком, круглими красивими буквами було написано:
«Прання, прасування білизни.
Прибирання квартири.
Приготування обіду і смаження млинців».
А потім почерк мами перестав бути красивим, а став трохи кривуватим, ніби мама погано бачила, що писала:
«Тривога і хвилювання, коли я чекала тебе, синку.
Біль, коли ти з’явився на світ.
Безсонні ночі, коли у тебе різалися зубки.
Сльози і страх за тебе, коли ти хворів.
Вечори, коли я допомагала тобі з уроками, читала тобі твої перші книги.
Вихідні, коли я водила тебе в зоопарк, в ляльковий театр, на гурток.
Перша сивина у моєму волоссі, коли ми з татом весь вечір шукали тебе, а ти загрався на будівництві з хлопцями і впав в яму, і ми знайшли тебе тільки пізно вночі.
Мої сили, мої труди, моє життя.
Все це – безкоштовно. Просто тому що я люблю тебе».
Костик стояв і тримав листок в руках. Потім шмигнув носом і повільно пішов на кухню. На кухні було тихо і темно. Мама мовчки сиділа на стільці.
Костик підійшов до неї, уткнувся в старенький мамин халатик і заплакав. Він плакав, наче малюк. Як Мишко.
А мама тихо гладила його по голові.
Автор: Ольга Рожнева
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!