Кожен хотів отримати свою частку спадщини, але на “дорогий” ремонт хати матері, де вони виросли, ніхто не хотів дати й копійки. Витрати на стареньку, але таку рідну оселю взяла на себе я.
Це була хата з історією. Не просто стіни й дах, а оселя, що трималася на стовпах спогадів і любові, яку дарувала мама. Її відхід став несподіваним, хоча вік брав своє.
Залишилися ми, четверо дорослих дітей, кожен зі своїм життям, своїми турботами. Хата стояла на видноті, не в самому центрі, але й не на околиці.
Мама завжди казала: “Земля — це золота жила, і хата вам завжди знадобиться”. Коли прийшов час обговорювати, що робити з материнською спадщиною, кожен із нас ніби скинув маски. Звісно, на словах усі ми були “дружні”, “щирі” та “турботливі”.
Але коли мова зайшла про конкретні дії та фінансові вкладення, атмосфера змінилася напругою, густою, як осінній туман.
Моє ім’я Віра. Я наймолодша, і, як часто буває, найменш “успішна” за мірками інших. Мій старший брат Анатолій – шанована людина, бізнесмен із власним виробництвом. Сестра Олена – живе за кордоном, має гарний дохід від ІТ-компанії. Середній брат, Павло, працює далекобійником, але завжди знаходить час, аби приїхати та поговорити про свої “важкі” фінанси.
Коли мами не стало, усі приїхали. Приїхали швидко, навіть Олена прилетіла, що було справді дивно. Приїхали не стільки розділити наш спільний смуток, скільки… оцінити ситуацію.
Хата була старою. Це правда. Але рідною. Потребувала вона не косметичного ремонту, а серйозного оновлення. Починаючи від даху, який уже давно протікав, і закінчуючи системою опалення, що могла будь-якої миті вийти з ладу.
Зібралися ми на кухні, тій самій, де завжди пахло маминими пирогами, а тепер – лише гіркотою та незручним мовчанням.
Анатолій, як найстарший, узяв слово першим.
– Ну що, друзі, – почав він, хитаючи головою, – звичайно, дуже шкода. Але треба вирішувати, що робити з цим “активом”.
Слово “актив” прозвучало так холодно, ніби він говорив не про дім нашої мами, а про старий верстат на своєму заводі.
Олена відразу підтримала його, хоча й по відеозв’язку. Вона сиділа на тлі дуже дорогих шпалер, попиваючи щось із витонченої чашки.
– Я згодна. Вона коштує не дуже багато, враховуючи стан. Я б запропонувала продати і поділити гроші.
Павло, який намагався виглядати втомленим і засмученим, тут же ожив.
– Продати? Зараз не найкращий час на ринку нерухомості. Хата потребує вкладень, щоб її можна було вигідно продати. Дах, опалення, вікна… Це мільйони. Я щойно купив собі новий тягач, сам розумієш, у мене зараз усе в кредитах.
Я тоді тільки слухала. Серце стискалося. Я ж єдина, хто жив недалеко від мами, допомагала їй, доглядала. Хата для мене – не “актив”, а частина душі.
– Якщо продавати зараз, – сказала я тихо, – ми отримаємо мінімум. Якщо вкластися в ремонт, то ціна зросте в рази.
Анатолій відкинувся на стільці.
– Вкластися? Які суми ти собі уявляєш? Тисяч триста-чотириста доларів? Навіть якщо поділити на чотирьох, це по сто тисяч на брата чи сестру. У мене зараз складний проєкт. Я не можу висмикнути таку суму.
– Я можу дати тисяч п’ять, – “великодушно” запропонував Павло, – не гривень. Доларів. Але це мій максимум, і це має бути повернено з перших грошей від продажу.
Олена посміхнулася на екрані.
– Я теж можу п’ять тисяч. Але лише за умови, що ремонт робитиме професійна, перевірена компанія, а не “якийсь” там місцевий “майстер на всі руки”.
Мене це образило. Я ж сама працювала дизайнером інтер’єрів і могла організувати все якісно і значно дешевше.
– Ви пропонуєте мені взяти на себе організацію, пошук робочих, контроль, а самі вкинете по п’ять тисяч? Загальна потреба – мінімум мільйон гривень, щоб зробити пристойний ремонт і підготувати до продажу. Ваші п’ять тисяч доларів – це лише третина від потрібного.
Настала тиша. Така, що чутно було, як цокає старий годинник у вітальні.
– Ну, якщо ти так хочеш, – знизав плечима Анатолій, – ти можеш узяти на себе. Я тобі, Віро, довіряю. Зробиш ремонт, продаси, тоді поділимо. Але врахуй: мої п’ять тисяч “зелених” – це внесок. Якщо грошей не вистачить, то це буде твоя проблема.
Мені стало гірко. Вони пропонували мені фінансовий ризик і всю роботу, а собі – гарантовану частку.
У ту мить я вирішила: “Добре. Ви проявили себе. Тепер я буду діяти так, як вважаю за потрібне”.
– Я подумаю, – сказала я, не дивлячись ні на кого. – Добре. Я беру це на себе. Але всі домовленості ми фіксуємо в нотаріуса. Умова: той, хто не бере участі у фінансуванні ремонту, отримує меншу частку.
Це викликало обурення.
– Це мамина спадщина! Вона ділиться порівну! – обурився Павло.
– Спадщина – це те, що є зараз. А “цей” ремонт – це інвестиція. Ви не інвестуєте, – спокійно відповіла я.
Домовитися не вдалося. Вони наполягали на рівному поділі, не бажаючи вкладати ні копійки більше за ті “п’ять тисяч”.
Я ухвалила складне рішення. Я звернулася до нотаріуса і зафіксувала своє бажання викупити їхні частки за ціною, яка була б актуальна до ремонту. Вони з радістю погодилися. “Стара хата, невеликі гроші, та й добре. Не треба клопоту”, – думали вони, я певна.
Я взяла в банку кредит. Невеликий, але достатній, щоб почати. Продала свою маленьку квартиру, яку мені колись подарувала мама, бо вона була в центрі міста, а я мріяла про свою справжню оселю, де можна було б облаштувати своє життя.
Звісно, ніякої “крутої” компанії я не наймала. Я сама розробила проєкт. Знайшла бригаду порядних хлопців з нашого регіону, які працювали якісно, але за розумну ціну. Я особисто контролювала кожен етап: від заміни прогнилого даху до встановлення нових енергоощадних вікон і сучасного газового котла.
Я вклала в цей дім усю свою душу, усі свої знання, увесь свій час. Я не просто робила ремонт; я повертала діму життя, тепле і затишне, таке, яке відчувала, коли була маленькою.
Пройшло півтора року. Хата змінилася до непізнаваності. Це був сучасний, світлий, енергоефективний будинок. Навіть краєвид із вікон став іншим, бо я розчистила ділянку від старих заростей і зробила гарний ландшафтний дизайн.
Ціна на ринку нерухомості для цього будинку виросла втричі. Усі були вражені, коли побачили фото. Особливо мої брати і сестра.
Павло зателефонував першим.
– Віро, ти просто диво! Яка краса! Слухай, а, може, ми не будемо продавати? Може, я буду приїжджати сюди на вихідні? Тут так спокійно, так чудово.
Анатолій написав: “Ти помилилася, Віро. Треба було вкладати кожному. Тепер ціна просто фантастична. Ми могли б мати втричі більше”.
Олена прислала голосове повідомлення, де її голос був роздратований: “Це “несправедливо”. Ми повинні були отримати рівні частки від “нової” ціни. Ти нас обманула”.
Я відповіла всім спокійно.
– Ви отримали те, на що погодилися. Ви продали свої частки за ринковою ціною “до” ремонту, не захотівши вкладати ані свій час, ані свої гроші. Ви думали про легкі гроші, а я – про те, щоб зберегти мамину оселю.
Тепер я живу в цій хаті. Вона тепер повністю моя, викуплена, відремонтована, з любов’ю облаштована. Коли я дивлюся на неї, то відчуваю вдячність долі, за те, що вона дала мені шанс не просто отримати шматок спадщини, а створити свій власний куточок щастя.
Мої родичі нечасто навідуються. Вони не відчувають себе тут комфортно, бо ця хата – живий доказ їхньої короткозорості й жадібності. Але це і не моя проблема.
Скажіть, чи справедливо було б, якби вони, не вклавши нічого, отримали частину від моєї тяжкої праці та мого ризику? Як ви вважаєте, у такій ситуації справедливість і закон – це одне й те саме?
