Народилася я на Львівщині, та так склалася доля, що вийшла заміж за донецького парубка. Я переїхала туди. Влаштувалася на роботу. Жили ми в той час на орендованій квартирі. Батьки Антона жили за 50 км від самого Донецька. Ми часто на вихідні приїжджали до них, допомагали по господарству.
Ви знаєте, мені чомусь важко було там. Ні, не тому, що все не рідне. Справа в тому, що у нас з ними різні цінності по житті. Скажу чесно, коли я вперше приїхала до батьків Антона, я була м’яко кажучи шокована.
Переступивши поріг дому, я ніби провалилася в глибоке в минуле… Старі, обшарпані меблі, сині та брудні вікна, на яких не всюди є тюль та штори. Все, куди не глянь, сіре – ніби без життя.
В той час я подумала, можливо це лише вони, якісь такі люди, яким байдужий звичайнісінький комфорт, чистота, ремонт. А може вони настільки бідні, що просто не можуть собі дозволити жити краще?
Так я думала до тих пір, поки не приїхала в гості до брата мого чоловіка. На воротах нас зустріла Олеся, його дружина. Вся вона була обвішана золотом, на подвір’ї припаркований досить дорогий автомобіль. Ну, думаю, ось тут розкіш, та зайшовши в хату, я зрозуміла, що вони тут усі такі. Для них не важливо, що твориться в домі, для них важливе те, що на столі, і… на них самих.
Кожна наступна поїздка до батьків підтверджувала мою правоту. Батьки Антона здорові й не бідні люди. Вони можуть дозволити собі купити, просто так, дорогу їжу, в той час, як ми, на Львівщині, такі продукти купуємо на великі свята. Та порівняти наше і їхнє життя – небо і земля.
По можливості я приїжджала до них і намагалася показати, що можна жити краще, якщо просто поприбирати в домі, повикидати старі, нікому вже не потрібні речі. Та вони лише злились на мене, що я таким чином знищую їхнє минуле.
Я, та мої рідні, дивувалися, як в таких умовах виріс мій Антон і став таким, яким він є, адже він повна протилежність своїх батьків: чистий, акуратний, розумний.
Після того, як почалась війна, ми переїхали жити до столиці. І ось вже 5-й рік, як ми тут. Чоловік часом говорить, що хотів би, коли закінчиться війна, повернутися туди. Я його розумію, там батьки, родичі, друзі. Я готова туди приїжджати, провідувати рідних, та жити – НІ, ніколи.
Ми різні, дуже різні…
Автор – Наталя У
Передрук суворо заборонений!
Фото ілюстративне – arborcrossingchiro.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
