Нещодавно я помітила, що в квартирі стали пропадати речі, і моєму здивуванню не було межі, коли я дізналася, хто за цим стоїть.
Якоїсь миті у мене з квартири почали пропадати всякі дрібниці. Серветки, печиво, олія, навіть крем. Не те щоб щось дороге, але в очі кидається.
А ми живемо втрьох: я, син та чоловік. Чоловік одразу сказав, що нічого не брав, «він тільки дає цій родині і нічого не забирає натомість». Ну, з цим все зрозуміло. Жарти жартує. Виходить, не він.
Син теж відмовлявся, хоч він школяр. Він погоджуватись зі мною в принципі не може. Як і казати матері правду. Але в цьому випадку він теж був чистий: речі пропадали, навіть коли його цілий день не було вдома.
Себе я відразу викреслила зі списку підозрюваних, тож залишалася лише одна людина.
Моя свекруха. Вероніка Іванівна. Коли я навмисне заскочила до неї в гості без запрошення, то на кухні побачила дещо з речей, які у мене зникли. Набір паперових рушників, олія і ще деякі дрібниці. Я тоді нічого не сказала, але вдома розповіла все чоловіку. Дмитро спершу здивувався, але обіцяв поговорити з мамою.
Справа в тому, що останні півроку вона часто приходила до нас додому. Побачитися з онуком, поки ми були на роботі. І, знаєте, дякую їй за ці візити. Люблю свого сина, але іноді навіть він виводить мене з себе.
Вважаю, це нормально. Тож іноді навіть мені, його матері, треба відпочивати від власного чада.
А для Вероніки Іванівни це як свято. Вона приходить із ним почитати, поговорити. Іноді може обід приготувати чи навіть прибрати. У цьому плані, звичайно, її покоління набагато практичніше за наше.
Мене іноді вистачає тільки на розігрів залишків від вечері в мікрохвильовій печі, а свекруха цього взагалі не сприймає. Вічно бубонить про домашню їжу та шкідливі мікрохвилі. Вік такий і покоління інше.
Тим більше, мені було дивно дізнатися, що така людина, як вона, старого загартування, краде в нас. Добре хоч дрібницю будь-яку. А я прикраси між іншим тримаю на відкритому місці.
Після того як чоловік із нею поговорив, вона зателефонувала до мене і попросила зустрітися у нас удома.
Мама Дмитра приїхала з якимись подарунками. Попросила вибачення, сказала, що, мабуть, сама не помітила, як якісь речі впали їй в кишеню і сумку. За звичкою, мабуть.
Чоловік її, ясна річ, вибачив. Я теж. Але осад залишився. Та й виховну розмову треба було провести. Нічого особливого, просто пару хвилин я розповідала свекрусі, що наступного разу треба не соромитися питати. І якщо все буде нормально, ми, звичайно ж, дозволимо забрати їй якісь речі. Без проблем.
Трохи соромно, звичайно, за жінку, яка нещодавно вийшла на пенсію. Але, мабуть, це на нас усіх чекає, якісь дивацтва.
Іронічно, але після моєї історії, коли я розповіла на роботі, колеги стали на бік свекрухи. Вони пожаліли «бідну стареньку». Ніби це я в неї речі стирила. Усі почали мене засуджувати, говорити, що я маю вибачитися.
А я тільки зрозуміти не можу, за що? Мої речі виявилися у чужої людини, і я сама це виявила. За що мені каятися чи вибачатися?
Хоча, зізнатися, у нас в офісі працюють одні лише жінки та тільки кілька чоловіків. Крім того, переважна їх частина набагато старша за мене. Тому немає нічого дивного, чому вони стали на бік свекрухи. Ще років 5-10 і вони самі будуть як вона за віком. Тому їхня підтримка моєї свекрухи мені зрозуміла.
А ви як вважаєте, я не права в цій ситуації, що дозволила собі зробити зауваження мамі свого чоловіка? Адже я не в поліцію звернулася і не стала виносити сміття з хати. Залагодила проблему у сімейному колі.
Або треба було просто промовчати, вдати, що я нічого не помітила, поки у нас у будинку дійсно не почало золото пропадати чи прикраси або й гроші?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
