— Краще б на ці 15000 купили щось додому, — сказала я Тамарі, втомлено дивлячись на її захоплення горами. Поки вони мріяли про Різдво у Карпатах, мій син мовчки перекидав свій заробіток між їхньою казкою та моєю бідою.
Ця мода на Карпати мене ніколи не чіпляла. Усі кудись їдуть, наче без гір і Різдво не Різдво. А мені, як матері та хазяйці, найкраще на своєму дивані, з онуками, за родинним столом. Із домом, який пахне кутею та узваром. Я не розумію, навіщо витрачати останні копійки на те, що забудеться за тиждень, коли є стільки практичних потреб. Краще відкласти на новий холодильник, чи, скажімо, на ті ж вікна, що давно час замінити.
Але молодь живе інакше. Мій Діма та Тамара — хороші діти, але дуже вже вони сучасні. Замість того, щоб у грудні спокійно готуватися до свят, вони вирішили, що їм негайно потрібно зустріти Різдво у дерев’яному будиночку у горах.
— Мамо, це буде незабутньо! — світилася Тамара, показуючи мені в телефоні фотографії якогось засніженого котеджу. — Справжня казка, ми будемо самі, далеко від міської метушні.
— Яка казка, Тамаро? Це ж гроші! — зітхаю я. — На Різдво ціни там такі, що страшно дивитися. Краще б на ці кошти купили щось додому. Діма ж і так весь рік працює, ледь ноги тягає.
Дмитро мовчки стояв поруч. Він любить свою дружину, тому готовий терпіти всі її примхи, навіть цю «карпатську лихоманку». Я бачила, як він з кожним місяцем стає все більш виснаженим.
Вони почали відкладати. Кожен вечір Тамара ретельно перераховувала копійки, а Діма брав додаткову роботу — то у гаражах, то у друзів на ремонті. І кожного разу, коли він приходив втомлений, але з тими ж словами: «Це на наші Карпати», — мені ставало важче.
Я ж, мати, бачу, що син втрачає сили. А тут іще й моя біда. У старій квартирі під кінець осені, якраз коли вони майже зібрали потрібну суму, потекла стеля. Не просто потекла, а затопило всю кухню. Гроші, які я мала на чорний день, пішли на найнеобхідніше.
Я не могла йому сказати. Я знала, що Дмитро одразу кине все і віддасть свої кровні на мій ремонт. А це означатиме, що Різдво у Карпатах знову не відбудеться. І Тамара знову почне дорікати йому, що він повільний, чи недостатньо старається. Ні. Я вирішила, що потерплю. Різдво у них буде, головне, щоб вони поїхали і відпочили.
Я заклеювала місце протікання скотчем, ставила тазики і намагалася робити вигляд, що все гаразд. Але коли до мене прийшла Тамара, вона одразу помітила мої хитрощі.
— Що це у вас тут? — вона окинула поглядом мокрі сліди на шпалерах. — Ви що, не казали Дімі?
— Ні, Тамаро. Не хотіла, щоб він витрачав гроші. Ви ж на Різдво їдете. Не хочу заважати.
Тамара насупилася.
— А хіба ремонт менш важливий за тиждень у горах?
— Для тебе, мабуть, менш, — я не втрималася і сказала це. — Різдво ми можемо відсвяткувати і вдома, але тут у мене тече.
Я відчула, що зробила помилку. Тамара зблідла і різко встала.
— Як ви можете так говорити? — вона ледь не кричала. — Ви думаєте, ми настільки егоїстичні?
— Я думаю, що ви не бачите, як Дмитро з ніг валиться від роботи.
Вона пішла, не попрощавшись. А ввечері прийшов мій син. Він був засмучений і мовчазний.
— Мамо, що ви сказали Тамарі? Вона прийшла додому і плаче. Каже, ви думаєте, що ми безсердечні.
— А ти не думаєш, що це безсердечно, коли ти працюєш на трьох роботах, а твоїй матері нікому стелю полагодити? — я не витримала. — Я мовчала, щоб не заважати твоїй казці.
Дмитро сів біля мене. Його обличчя було настільки втомленим, що я одразу про все пошкодувала.
— Мамо, я знав про стелю. Я дізнався про це, коли ви мені вперше сказали, що просто втомилися і не хочете, щоб я приїжджав на вихідні. Я одразу зрозумів, що ви щось приховуєте.
— І чому ж ти мовчав?
— Бо я працював, мамо. Я не сказав, бо Тамара би одразу кинулася віддавати вам усі гроші, а потім би весь рік мені дорікала, що ми так і не поїхали. Я ж знаю її характер.
Дмитро дістав з рюкзака невеликий пакунок документів.
— Я працював додатково, і ці гроші ділив на дві частини, — він показав мені список замовлень. — Я мав на руках завдаток за котедж у Карпатах і вже купив нам квитки. Але коли я побачив вашу стелю, я вирішив, що наш сімейний спокій важливіший за Різдво у горах.
— І що ти зробив?
— Я поїхав і повернув завдаток. Майже вся сума повернулася.
Я вжахнулася.
— Дімо, що ти наробив? — крикнула я.
— Нічого. Я віддав гроші на матеріали для ремонту. Я купив усе, що потрібно, і завтра ми з хлопцями прийдемо і зробимо вам усе ідеально. А Тамарі я хотів сказати, коли все буде готово. Я хотів здивувати вас обох.
Я обійняла сина. Моє серце розривалося від суміші гордості і жалю. Він ніс на собі важкий тягар мовчання і чужих очікувань, щоб усіх захистити.
— А як же Різдво? — запитала я тихо.
Дмитро посміхнувся, його втома на мить зникла.
— Я знайшов маленький, ну, дуже маленький будиночок. У іншому селі. Він набагато дешевший, і грошей якраз вистачає на дві ночі. Це не тиждень, але це Різдво, мамо. Нам не потрібен котедж, щоб відчути свято. Нам потрібні ці гори, щоб нарешті подивитися одне на одного і зрозуміти, що ми сім’я.
Я дивилася на свого сина, який світився від своєї доброти та турботи, і зрозуміла, що була неправа. Я думала, що Різдво у горах — це лише забаганка, а насправді це був їхній спосіб знову відчути себе єдиними.
— Ви поїдете, синку, — сказала я. — Але ми з тобою пообіцяємо, що відтепер ніяких таємниць. Ні ти, ні я не будемо нічого приховувати, щоб не заганяти себе у глухий кут. Адже найбільша біда, це не протікання стелі, а нерозуміння.
— Обіцяю, мамо, — Дмитро посміхнувся. — Ти завжди була права: найважливіше тепло — це тепло рідного дому.
Вони поїхали. У маленьку хатинку. А я у своєму теплому домі, під новою, сухою стелею, варила кутю і чекала їхнього повернення. І я знала, що їхнє Різдво, нехай і коротке, буде наповнене світлом, яке ніколи не згасне.
А ви як вважаєте: чи завжди треба казати правду у сім’ї, навіть якщо це може зруйнувати чиюсь мрію (як у випадку з Карпатами)? Або, можливо, тихі зусилля і таємні добрі справи важливіші за відвертість? Напишіть свою думку у коментарях. Дуже важлива ваша реакція і ваші історії. Дякую!
зроби до історії фото без людей
