– Це просто символічно, Софіє, – сказала моя свекруха, дивлячись на мене з легкою усмішкою, яка завжди здавалося могла зруйнувати будь-який настрій. – Гроші на ваш рахунок може й краще, але надто банально. Я хотіла цього року бути більш креативною.
Я тримала в руках набір кухонних вафельних рушників із квітковим малюнком, який вона підклала під ялинку для мене. На мить я не знала, що сказати. Хотілося щось сказати, але вузол у горлі тримав.
– Дякую, це дуже мило, – відповіла я через силу, але моя усмішка була нещирою.
Це був перший Святвечір, коли я офіційно стала частиною їхньої сім’ї. Ми з Артуром тільки-но одружилися, і я сподівалася, що свекруха, Олена Степанівна, дасть мені шанс стати для неї не лише дружиною її сина, але й близькою людиною. Проте реальність виявилася трохи іншою. Її холодність, натяки, критика – все це починало стомлювати.
Ми з Артуром познайомилися ще в університеті. Він був у всьому підтримкою для мене, завжди спокійний, розумний, уважний. Я закохалася в нього, як тільки побачила, і, здається, він теж відразу зрозумів, що я – та, з ким хоче провести життя. Але одне я зрозуміла пізніше – одружитися з Артуром означало одружитися і з його мамою.
Коли я вперше зустріла Олену Степанівну, вона здалася мені надзвичайно приємною жінкою. Добре вдягнена, з витонченими манерами, вона, здавалося, мала все, щоб викликати симпатію. Але за зовнішнім шармом ховалася жінка, яка звикла все контролювати.
– Софіє, ти знаєш, як готувати голубці? – запитала вона мене якось під час нашої першої зустрічі.
– Звичайно, готую їх досить часто, – відповіла я.
– О, чудово! Але раджу додавати більше сметани. Інакше вони виходять сухуватими.
Це був початок. Вона завжди знаходила, до чого причепитися. Якщо я щось робила, це завжди можна було зробити краще. Якщо я нічого не робила, то це теж був привід для критики. Найгірше почалося після весілля.
Мої батьки хотіли великого святкування з усіма традиціями. Олена Степанівна була проти.
– Навіщо це все? – казала вона. – Краще витратити гроші на щось корисне, наприклад, на квартиру чи ремонт.
Артур лише знизував плечима, не бажаючи втручатися в наші суперечки. Врешті-решт, ми зробили так, як хотіли мої батьки, але це залишило глибокий слід у стосунках із його мамою. Вона почала натякати, що я – типова дочка своїх батьків, яка не здатна приймати самостійних рішень.
Після народження нашої донечки Марійки все тільки погіршилося. Олена Степанівна не раз казала:
– Ти неправильно годуєш дитину. Я в твоєму віці вже все знала. Не варто слухати сучасних лікарів. У наш час все було простіше.
Або:
– Ти дозволяєш Артуру занадто багато працювати. Він зовсім змучений. Дивися, щоб він не занедужав. Чоловіки потребують більше уваги.
Одного разу я попросила її посидіти з Марійкою, щоб ми з Артуром могли сходити в кіно. Вона відмовилася:
– Звісно, я люблю онучку, але я вже свій час із дітьми відбула. Молоді самі мають справлятися.
З часом я перестала навіть намагатися щось їй довести. Артур казав, що не варто звертати увагу, але це було нелегко. Мені хотілося мати свекруху, з якою можна поговорити, яка б не критикувала кожен мій крок.
Під час останнього Святвечора вона прийшла із черговим недоречним подарунком. Коли ми розпаковували його, вона промовила:
– Це просто символічно. Гроші були б практичнішими, але я вирішила зробити щось особливе.
Я знову відчула цей знайомий клубок у горлі. Але цього разу я просто посміхнулася і сказала:
– Дякую, Олено Степанівно. Це дуже гарний подарунок.
Я навчилася не чекати від неї тепла і підтримки. Зрозуміла, що деякі люди не змінюються, і це нормально. Але іноді я все ж питаю себе: що я могла зробити інакше, щоб наші стосунки склалися краще?
А ви як вважаєте? Як знайти спільну мову зі свекрухою, яка постійно критикує? Чи варто взагалі намагатися змінити такі стосунки, чи краще залишити все, як є?
