fbpx

Квартира мені сподобалася. Та що там казати, нам усім. Трикімнатна, не дуже дорога, в хорошому районі. Оскільки я в декреті з маленьким, чоловік все зробив сам, оформив на себе. Тільки потім я зрозуміла, що все в ній Андрію знайоме. – Чия це була квартира?

У мого чоловіка Андрія зі мною – другий шлюб, у мене – перший.

Але у мене є позашлюбна дитина, син п’яти років. З батьком Юрка я не спілкуюся. Андрій з Юрчиком швидко подружилися, знайшли спільну мову. Йому півтора року було, коли ми з Андрієм зійшлися, тому воно і зрозуміло.

У Андрія теж є дитина від першого шлюбу, донечка дев’ятирічна.

Жили ми перші чотири роки на орендованій двокімнатній старенькій квартирі. Але коли дізналися, що я при надії, почали шукати квартиру, щоб купити свою. У Андрія були деякі збереження, а мені пообіцяли дати певну суму батьки та й невелика сума у мене теж була відкладена. Але основну частину грошей давав все ж Андрій, тому оформити вирішили на нього.

Народився наш Ярославчик ще на орендованій квартирі, але скоро Андрій сказав мені, що йому якісь знайомі запропонували чудовий варіант.

Квартира мені сподобалася. Та що там казати, нам усім. Трикімнатна, не дуже дорога, в хорошому районі.
Оскільки я в декреті з маленьким, чоловік все зробив сам, оформив на себе.

І ось ми переїхали нарешті в своє таке бажане власне житло. Навіть більшість меблів колишні господарі залишили нам: чудову спальню і кухню, дивани, велику шафу, деяку побутову техніку…

Тільки трохи згодом я зрозуміла, що все цій квартирі Андрію знайоме. Відчула я це скоріше інтуїтивно, але мої спостереження це підтверджували. Чимось він сам себе видав:

– Телевізор у спальні буде стояти тут, я так звик…

– Навіщо ти крупи в цю шафку склала? Вони мають бути ось в цій, так зручніше…

– Переклади, будь ласка, свої речі на іншу поличку, бо це моя…

Одного разу я сіла на ліжку серед ночі і прямо спитала в чоловіка:

– Андрію, чия це квартира?..

Він прикинувся, що спить, але я зрозуміла: не хоче відповідати. Що ж… Я більше не питала. Чому?.. Мені цікаво було і… лячно чомусь, побоювалася почути щось, що буде для мене неприємне. І почула.

Пішли ми до свекрухи на 70-річний ювілей. Вона живе сама, вдова, прийшли лише ми і одна її якась подруга.
Коли Андрія не було в кімнаті, він вийшов на кухню, його мама спитала у мене:

– Ну і як тобі в новій квартирі? Не заважає, що в ній Андрій з Наталкою жили? От ти молодець, що не звертаєш на це уваги. Ну а що тут такого, головне, квартира хороша, всім місця вистачає, та і Наталка з онучкою не з пустими руками в столицю переїхали.

Я втратила дар мови.

Наталя – це колишня дружина чоловіка. Пів року тому вони з дочкою переїхали з нашого міста в столицю, бо Наталі там роботу запропонували та й наче зустріла вона там чоловіка. Чоловік мій їм навіть допомагав там щось з переїздом.

То ось в чиїй квартирі тепер моє сімейне щастя… Андрій купив нам квартиру у колишньої, в якій вони разом стільки років прожили!

Я тоді нічим не видала, що це для мене була новина, просто промовчала, а потім жінки заговорили про щось інше, я підтримала нову тему і більше ми до розмов про квартиру в той вечір не поверталися.

Тиждень живу наче в тумані, але Андрію поки що не зізналася, що все знаю.

Спимо у ліжку, в якому спали Андрій і його перша дружина, їмо на кухні за тим самим столом, на який вона ставила перед ним вечерю… Мені тепер дуже не комфортно, не відчуваю себе господинею у себе ж вдома. А як же я ще кілька днів тому раділа нашій новій оселі!

Не знаю, як бути. Розповісти чоловікові? Попросити змінити хочаю наше ліжко на нове? Влаштувати сцену, адже зі мною вчинили не чесно?

Чи не вносити напругу у наші сімейні стосунки і мудро змовчати, наступивши на власні почуття? Може, воно звикнеться? Адже зайвих грошей на нові меблі й таке інше у нас поки що немає, квартира дійсно хороша… От тільки…

Олена К.

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page