Квартира тепер у мене в Рівному в новобудові біля озера. Багато квартир.
— Донечко, ну що ти так ображаєшся? В Іванки ось сім’я, і онук скоро народиться. А ти – ще самотня і молода. Ще заробиш собі на житло, тим паче, що в Італію збираєшся!
Я дивилася на батьків і мовчала. Хоч хотілося кричати. На них, на сестру та на весь світ. Але я завжди мовчала.
А Іванку любили завжди більше. Це було не дивно. Моя старша сестра була кмітливою дівчинкою і красунею. Хоч вчилася не дуже – їй не до того було класу з 8-го. А
Я ж – мовчазна, звичайна.
— Світланко, тобі не треба ображатись на наше рішення. Ти ж знаєш, що ми тебе теж любимо.
Тут уже я стрималася.
— Так любите, що всі гроші від квартири віддали Іванці? Квартири, яку ви обіцяли нам двом? Так ви мене любите?
— Та ми вже тобі пояснили! – обурився батько. — Іванка має сім’ю, дитина скоро. Їм потрібна двокімнатна. І тепер вони візьмуть у кредит і куплять житло. А ти сама, робота в тебе і іноземній компанії. Легко сама купиш собі квартиру. Коли захочеш. І яку захочеш.
– А за що? Га, тату?
– Назбираєш, – буркнула мати. – І взагалі ми так вирішили і все. Досить обговорювати цю тему.
Сперечатись, коли все вже було зроблено, не було сенсу. Навіть якщо все було зроблено за моєю спиною і потайки.
Через три роки я сиділа навпроти батьків і насолоджувалася. Тим, що вони самі напросилися на зустріч. Тим, що я зустрічаю їх у своїй квартирі. Найголовніше — тим, що батьки не дивилися мені в очі.
– Затишно в тебе. І місце добре, почав батько.
Я одразу перейшла до діла:
– Так, давайте без оцього. Ви приїхали до мене вперше за три роки не для того, щоб нахвалювати мою квартиру. Викладайте.
Батьки мовчали, переглядалися. Нарешті мати почала:
— Розумієш, ми з батьком хочемо купити будиночок у селі. Вже придивилися і вибрали. Навіть домовилися із продавцем. Але є одне але.
Батько відразу підхопив:
– Іпотеку нам ніхто не дасть. Та й простий кредит також. Копійки під великий відсоток. Тому нам потрібна готівка. Усього мільйон триста тисяч гривень. Подумали, що ти можеш допомогти нам. З твоєю посадою це цілком реально.
Мені стало смішно:
— Ого, ви навіть про мою посаду чули! Хто ж вам проговорився?
— Тітка Валентина розповіла.
— Значить, тітка теж вміє тримати язика за зубами.
Я відверто насолоджувалася тим, що відбувається.
— Одним словом, донечко, ми подумали, що ти могла б допомогти нам.
Але я напустила наївність на обличчя:
– Гроші? Які гроші? У мене кредит. А ще ремонт треба робити перед продажем.
– Продажем? Іпотека? Ти ще не виплатила за цю квартиру?
Дочка посміхнулася:
– Ні, мам. Я купила в іпотеку кілька квартир у будинках, які ще будуються, і тепер треба зробити ремонт, щоб здавати їх.
Батьки мої знову замовкли. Мати почала повільно вставати, але батько її посадив назад і звернувся до мене знову.
— Оленко, так ти можеш нам допомогти? Просто цей будинок – його швидко куплять, він дуже зхороший. А іншого такого нема. Нам дуже подобається.
Я кивнула:
— Розумію, старість, село, повернення до коріння, землі. Але впевнена, що Іванка вам легко допоможе. Вона ж у великому боргу перед вами.
Батько сумно похитав головою:
— Немає грошей.
– Невже? — здивувалася я. — А як же її чоловік з перспективами?
– Нероба він, – пошепки відповіла мати. — Народили двох дітей та й годі. Сидять без грошей. Ще й у нас просять постійно.
Я співчутливо сказала:
– Так, сумно. Але до чого тут я?
Батько з докором відповів:
— Але ми твої батьки, і ти маєш нам допомогти! Ми тебе виховали.
Я згідно кивнула:
– Ага. Так і ви мали мені допомогти, віддавши половину вартості квартири. Але ви зробили вибір на користь Іванки. Тепер настав час їй повертати борги. А я перед вами чиста.
Мати мало не плакала:
— Доню, я ж кажу: немає грошей у неї. Вони й так набрали кредити. Живуть від зарплати до зарплати.
— Тоді вибачте. Раз у неї немає грошей, немає їх і у вас. Ви зробили неправильний вибір.
Мені їх не шкода. Батьки й досі мріють про будиночок у селі. Але питати гроші на покупку у молодшої дочки не ризикують. А від мене чекати їм якоїсь копійки нічого. Все чесно.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
