Квартиру цю ми з чоловіком придбали ще два десятиліття тому. Вибору у нас тоді особливого не було, тому й купили таке-сяке. І ось тепер, коли мені випала нагода більш-менш вдало її продати, я навіть не думала: погодилася, зібрала речі і перебралася до сина Тараса й невістки.
Але розповім трохи детальніше про все і сподіваюся почути добрі поради. Отже, коли, років 20 тому, ми з чоловіком купували нове житло, грошей на той момент у нас було небагато. тому купили те, на що вистачило. З іншого боку, хоч і перший поверх, але зручний район і товсті стіни.
Квартиру нам продала одна пара, яка виїхала до Америки. У мене до тих людей у мене є деякі претензії. Ну, по-перше, стіни. Хіба не можна було не вішати локшину на вуха, ніби вони справді товсті? Ми б все одно обрали їхню квартиру. Просто брехати навіщо?
А я ще думала, чому вони запрошували нас на оглядини обидва рази лише з самого ранку. «Працюємо допізна», ага, робітники, просто решта мешканців у цей час спить.
До речі, про решту мешканців. Тільки потім, вже як господарі двокімнатної хрущовки, ми з ними особисто познайомилися. Це були дуже цікаві люди. Ціла родина професійних нероб і любителів біленької. Усі, крім одного, діда, найстаршого з тієї квартири.
Той дідусь у минулому був якимось важливим військовим, і його пенсії вистачало, щоб утримувати дочку, зятя і навіть брата зятя на додачу. Хоча особисто їм їжа, наскільки я зрозуміла, взагалі особливо не була не потрібна. Головне – оковита.
Намучилися ми з цією родиною, свого часу, це щось із чимось. Колектив там не тихий, постійно якісь розбирання, конфлікти, гості, рухи. Ніколи б не подумала, що у такого контингенту життя вирує. Але це так. До речі, я думала, що вранці подібні особи сплять, тому нам показували квартиру саме в цей період.
Але ні, мої сусіди через стінку такої розкоші не могли собі дозволити. У цей час вони збирали пляшки на вулиці. Так, це було відносно давно, але й зараз таким грішить подібний контингент.
А потім, одного дня все просто припинилося. Ми якось не дуже цікавилися, але виявилося, що дід, який спонсорував всю нашу проблемну сімейку, спочив. І його спадкоємці прийняли вольове рішення продати свою нерухомість. Це мені сусідка на два поверхи вище потім розповіла. Що ж, чудово, тепер і пожити можна.
Надалі господарі у тієї квартири мінялися часто, але таких проблемних як раніше, навіть близько не було. Мій єдиний син Тарас тим часом виріс і переїхав жити в окрему квартиру. Ми з його батьком вирішили розійтися, так склалося, а квартиру по сусідству викупив бізнесмен собі під офіс.
Я стала старшою, навчилася жити сама, навіть подружилася з кількома сусідками із сусіднього будинку. Справили весілля сину – життя тривало.
Я не надто люблю нав’язуватися синові і своїй невістці, якщо чесно. Але щоб кілька разів не зателефонувати їм увечері – без цього не можу.
А тут ще така новина: мій бізнесмен поруч, мабуть, десь дуже вдало вклався. Бо хоче розширювати свій офіс і для цього йому дуже знадобилася моя квартира. Звісно ж, не безкоштовно. І чоловік той, наскільки я зрозуміла, взагалі грошей не потребує, бо пропонує мені суму, за яку я і трикімнатну в цьому будинку купити б змогла. А якщо поторгуватися, то ще й з ремонтом, впевнена.
Ось у мене і виник один план: продати свою квартиру, але готівку покласти на депозит і через якийсь час отримати ще й відсотки. З одного боку, я могла в сестри пожити. Вона теж у мене без чоловіка, але з нею мені самій трохи незручно. Оля людина сумна, замкнута. Ми з нею ніколи не вживалися, та й вік у нас не той уже. Є свої звички, щоденні ритуали.
А у моїх дітей, як не крути, двокімнатна квартира. Ось і поживу у них трохи. Ми звикнемо. А я їм потім грошима допоможу. Та й квартира синові дістанеться, кому ж ще?
Син і невістка не відмовилися від моєї пропозиції. Та й вони ж удома лише ввечері. Цілий день на роботі. Так що квартирою вони користуються лише як спальнею. А я і приготувати можу, і прибрати. Мені спішити нікуди. Внуків також немає поки що.
Але це тільки мені наївній так здавалося, на словах все так легко і просто. А наділі проблеми почалися досить швидко, я навіть сама не очікувала.
Невістка почала звинувачувати мене в тому, що я багато від неї вимагаю на кухні. Так, я за своє життя навчилася готувати. Так само, як і прибирати, прати. То чому б цим усім не поділитися із дружиною власного сина? Не навчити її бути гарною дружиною і господинею? Вона ще подякувати має.
Ось, наприклад, я їй порадила застелити газову плиту фольгою. Ну, про всяк випадок. Щоб не бруднилася, а вона мені: «Дякую, але я звикла мити, якщо забрудниться.» Це так, але ж фольгу зняти простіше. Що за людина така?
Син сказав мені, що я дуже багато розповідаю про його минуле, як він маленьким був. А що тут такого, я не зрозумію? Я його мати, а невістка за ним одружена. Що приховувати, люди добрі. Траплялися з Тарасиком різні смішні історії й конфузи в ранньому дитинстві, це ж цікаво й смішно! І взагалі, як це, не спілкуватись і жити разом?
На жаль, переконати я їх не змогла і мене попросили якийсь час пожити із сестрою. Та й ремонт син надумав затіяти, хоч я розумію, навіщо він усе це почав. Так, можливо їхній парі незручно жити ще з однією дорослою людиною. Але ж я не буджу їх ночами, з криком і вересками?! Не прошу давати мені молоко кожні кілька годин і памперси мені міняти не треба.
А як тоді вони з онуками справлятимуться? Я їм на допомогу не прийду, нехай не сподіваються. Хоч би сестра не почала ставити мені свої умови. Вона, дякувати Богові, спокійна в мене. А там і банк гроші мені віддасть. Потрібно лише трохи потерпіти і не лізти в конфронтацію, зберігати мир в родині.
Часи зараз такі, що тільки сімейних конфліктів бракує, правильно я кажу?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
