— А ти що, цар? — звернулася я до чоловіка, поставивши пакети з продуктами на мокрий асфальт.
Дмитро зупинився на порозі під’їзду й скривився, наче почув якусь дивину. Витягнув телефон, ковзнув пальцем по екрану й процідив:
— Що?
— Ну, ти ж говориш, що це не царська справа — тягати сумки. То, може, ти цар?
Я дивилася на нього з викликом, поки краплі дощу повільно стікали мені за комір. Дмитро ж звів брови й кинув поглядом, ніби перед ним стояла не дружина, а випадковий перехожий, який насмілився заговорити.
— Квітославо, ну що ти знову починаєш? Я ж працюю, заробляю! — промовив він, роздратовано втягуючи повітря крізь зуби. Його піджак залишався ідеально сухим, а волосся навіть не вибилося з укладки. Він виглядав так, ніби щойно вийшов із салону. Відчуття було таке, ніби дощ його не торкався. Може, тому, що він не бігав по магазинах і не чекав на маршрутку, мокнучи під зливою.
— І я працюю, Дмитре. Просто моя робота не має вихідних і зарплати.
Він закотив очі, важко зітхнув і знову втупився в екран телефону. Дискусія закрита. Я взяла сумки, важко підняла їх і, не сказавши більше ні слова, зайшла в під’їзд. Зайвих сил сперечатися не було.
Вже п’ятнадцять років я – домогосподарка. Колись думала, що це тимчасово, бо ж у мене була мрія: кар’єра в дизайні інтер’єрів. Але коли народилася перша дитина, а потім друга, то якось стало не до мрій. Дмитро добре заробляв, тому ми вирішили, що я сидітиму вдома й займатимуся побутом.
Тільки от це не було спільним рішенням. Це був його варіант, а я просто погодилась.
З роками я стала не дружиною, а прислугою. Чистий дім, випраний одяг, гаряча вечеря. Він приносив гроші, а я — створювала затишок. Все б нічого, якби не одне “але”: його “затишок” перестав включати мене.
Я помічала, як він став байдужим до дітей. Вони для нього існували, але наче десь на фоні. Якось я попросила його піти на батьківські збори, а він здивовано підняв брови:
— А що, це не твоя справа?
Це моя справа.
Все моє. Будинок, діти, покупки, ремонти, канікули, свята, дати, секції, хвороби, щеплення. А він? Він був зайнятий.
Того дня я стояла під дощем із пакетами, а Дмитро проїжджав повз у своїй новенькій машині. Не сам. Біля нього сиділа гарненька брюнетка й сміялася так, як я вже давно не сміялася.
Він мене не побачив. А може, просто зробив вигляд, що не побачив. Але цього разу я не промовчала.
Коли він повернувся додому, я вже чекала.
— Діти повечеряли в кафе. Я не готувала.
Він зупинився на порозі й глянув на мене так, наче я сказала, що на нашу кухню впав метеорит.
— Що значить – не готувала? А я?
— А ти — дорослий чоловік, Дмитре. Ти знайдеш, чим повечеряти.
З того моменту все змінилося.
Я склала список своїх домашніх обов’язків і розрахувала, скільки б отримувала, якби це була оплачувана робота. Дмитро не повірив своїм очам, коли побачив цифри.
— Це що ще за нісенітниця?
— Це не нісенітниця, а реальність. Ти вважаєш, що я нічого не роблю? Будь ласка, тепер це буде коштувати грошей.
Дмитро довго сперечався, але зрештою змирився.
Тепер у мене є власні гроші. Я ходжу на манікюр, купую собі сукні й раз на тиждень обідаю в гарному ресторані. Я нарешті записалася на курси дизайну. А ще — взяла ключі від машини.
Бо знаєш що? Вперше за багато років я відчула, що знову керую власним життям.
А тепер питання до вас:
– Чи варто жінкам оцінювати свою працю вдома в грошах?
– Чому багато чоловіків досі вважають, що хатня робота — це дрібниці?
– Як змінити цю систему, щоб кожна жінка почувалася цінною?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
