Квиток до Німеччини коштував 2 800 гривень, а за перший місяць роботи мені обіцяли 1 400 євро. Донька вже порахувала, скільки я привезу за пів року, яку квартиру можна буде купити за кілька років і навіть де вона поставить нову кухню. Тільки ніхто не запитав, чи хочу я, Надія, у свої шістдесят три роки їхати на заробітки, залишати рідну хату, город, господарство й маленьку онучку, яка досі засинала, тримаючи мене за руку.
Мій закордонний заробіток Мар’яна розписала в клітинчастому зошиті. А навпроти мого імені поставила суму, яку я повинна щомісяця відкладати. На власні потреби залишила мені 100 євро.
— Мамо, ти там особливо не витрачайся. Одяг у тебе є, харчування обіцяють, а все інше пересилатимеш мені. Бо якщо почнеш купувати собі всякі дурниці, то ми ніколи не виберемося із цієї хати, — пояснила вона, водячи ручкою по цифрах.
Я сиділа навпроти й дивилася на її акуратний манікюр. Ще вчора Мар’яна скаржилася, що не має грошей на дитячі черевики, а сьогодні повернулася із салону краси.
— Доню, а якщо мені там буде важко? Я ж ніколи так далеко сама не їздила. І мови не знаю. Мені навіть до нашого райцентру взимку добиратися непросто.
— Мамо, ну не починай. Інші жінки їздять і нічого. Тобі ж не мішки на вокзалі тягати. Прибиратимеш у готелі. А я поки тут своє життя налагоджу. Мені двадцять вісім, я теж хочу мати майбутнє.
Вона сказала це таким тоном, наче моє майбутнє вже закінчилося і тепер я повинна працювати виключно на її.
Я не відповіла відразу. Пішла до хліва, насипала козі Мальві сіна й довго стояла біля дерев’яної загорожі. Коза ткнулася теплою мордочкою мені в долоню. Я погладила її між ріжками й подумала, що навіть цю безсловесну тварину не змогла б просто так віддати чужим людям. А себе, виходить, уже погодилася відправити за тисячу кілометрів.
Мар’яна повернулася до мене після розлучення наприкінці минулої осені. Приїхала з п’ятирічною Соломійкою, двома великими валізами й таким виглядом, наче за нею гналися всі життєві негаразди.
Я тоді саме закінчувала копати буряки. Побачила таксі біля воріт, кинула лопату й побігла назустріч. Донька обійняла мене й розплакалася, а мала відразу попросила їсти.
У хаті я розтопила грубку, поставила картоплю, дістала квашену капусту й останню банку тушкованки. Мар’яна сиділа за столом і розповідала, як не склалося її сімейне життя. Я слухала, підливала їй чаю й думала лише про одне: добре, що приїхала додому.
Моя хата невелика, але міцна. Дві кімнати, кухня, веранда. Чоловік свого часу сам клав піч, а я щоліта підбілювала стіни й фарбувала вікна. Після того як залишилася сама, навчилася давати раду всьому: і дрова замовити, і паркан підлатати, і картоплю зібрати.
Пенсія в мене скромна, зате город годував. Тримала курей, козу, вирощувала помідори, огірки, квасолю. Молоко продавала сусідці Галині, а за виручені гроші купувала собі ліки та необхідне по господарству.
Перші тижні після повернення Мар’яна справді допомагала. Мила посуд, прибирала, забирала Соломійку з садочка. А потім почала їздити до райцентру шукати роботу.
Одного разу повернулася з новою сумочкою й сказала, що влаштовуватися продавчинею за невелику зарплату не збирається.
— Я ж не для того вчилася, мамо, щоб усе життя за прилавком стояти. Мені потрібна нормальна робота, де є перспективи.
Я погодилася. Хотілося, щоб донька знайшла себе. Але відтоді її пошуки дедалі більше нагадували поїздки до подруг, кав’ярень і магазинів.
Перший серйозний неприємний випадок стався перед Різдвом.
Я відклала 3 600 гривень на дрова. Гроші лежали в бляшаній коробці з-під печива, у шафі під рушниками. Мар’яна знала про них, бо сама бачила, як я перераховувала купюри.
Одного вечора відкрила коробку й побачила лише кілька сотень.
— Мар’яно, ти не брала грошей із шафи? Бо в мене там була сума на дрова, а тепер майже нічого немає.
Донька навіть не відірвалася від телефона.
— Брала. Мені треба було терміново заплатити за телефон і купити дещо Соломійці. Я думала, ти не проти. Ми ж одна сім’я.
— Але ж це на опалення. Я вже домовилася з чоловіком, щоб привіз машину дров.
— Мамо, ти так говориш, наче я в тебе щось украла. Я твоя донька, а не чужа людина. Попросиш привезти пізніше.
Дрова я тоді купила в борг у сусіда Петра. Віддавала гроші з двох пенсій, відмовившись навіть від нових зимових черевиків.
А Мар’яна через кілька днів прийшла в новому пальті.
Навесні донька познайомилася з Віктором, місцевим фермером. Йому було тридцять сім, мав землю, техніку, великий будинок за селом. Після знайомства з ним Мар’яна наче ожила. Почала частіше усміхатися, купувати косметику, їздити на побачення.
Я спочатку раділа. Віктор здавався чоловіком серйозним, працьовитим. Але згодом помітила, що донька витрачає на нього більше часу, ніж на власну дитину.
Якось у п’ятницю вона повідомила, що їде з Віктором на вихідні до Львова.
— А Соломійка? Я ж завтра збиралася садити картоплю. Петро обіцяв приїхати з мотоблоком, треба буде все підготувати.
— Мамо, ну вона ж твоя онука. Хіба тобі важко два дні з нею побути? Ми з Віктором хочемо нормально поспілкуватися, без дитячого галасу.
— Мені не важко побути з дитиною. Але ж можна було раніше попередити. Я не можу одночасно садити картоплю, готувати обід і дивитися за малою.
— То перенеси посадку. Нічого з твоєю картоплею не станеться.
Вона поїхала, навіть не дочекавшись моєї відповіді.
Соломійка тієї суботи допомагала мені носити маленькі відерця з картоплею. Під вечір так утомилася, що заснула просто на лавці під грушею. Я перенесла її до хати, а сама ще довго збирала інструменти.
Мар’яна повернулася в неділю пізно, привезла коробку дорогих цукерок і показувала фотографії з ресторану. Про те, як ми впоралися, навіть не запитала.
У травні Віктор уперше прийшов до нас на вечерю. Я наготувала вареників із сиром, запекла курку, відкрила банку маринованих грибів.
Він хвалив мою кухню, розпитував про господарство, а потім несподівано сказав:
— Надіє Іванівно, а ви не думали продати козу й трохи відпочити? У вашому віці вже не варто так біля всього крутитися.
Я усміхнулася й пояснила, що Мальва мені не тягар. Навпаки, завдяки їй я маю свіже молоко й невеликий додатковий заробіток.
Мар’яна одразу втрутилася:
— Та мама просто звикла за все триматися. Я їй давно кажу, що треба змінювати життя. От якби вона поїхала до Німеччини, могла б добре заробити. Там жінки її віку працюють, а тут сидять на городах.
Я аж ложку відклала.
— Доню, ми ж про це не говорили.
— То поговоримо. Я вже знайшла знайому, яка допомагає з працевлаштуванням.
Віктор схвально кивнув і почав розповідати про своїх родичів за кордоном. За вечерею вони обговорювали мою майбутню поїздку так упевнено, наче рішення давно ухвалене.
Після того вечора Мар’яна щодня поверталася до Німеччини.
Спочатку говорила про можливість заробити на ремонт. Потім — про окреме житло. Згодом уже підбирала квартири в райцентрі й показувала мені оголошення на OLX.
— Дивись, мамо, яка гарна двокімнатна. І школа поруч, і садочок. От якби ти попрацювала років три, ми могли б назбирати на перший внесок.
— А ти сама що плануєш робити? Може, теж знайдеш роботу, щоб швидше зібрати гроші?
Мар’яна образилася.
— Я зараз із Віктором стосунки будую. Якщо все складеться, може, він мені допоможе. Але я хочу мати власне житло, щоб ні від кого не залежати.
Мені хотілося запитати, чому її незалежність повинна оплачуватися моїми руками. Проте вона вже гортала наступне оголошення.
У червні донька взялася за мої документи. Зробила копії, записала мене на консультацію, домовилася про розмову з посередницею. Жінка обіцяла роботу в невеликому готелі, але остаточних умов ще не було. Треба було перевірити договір, житло, страхування та право на роботу.
Я попросила Мар’яну не поспішати.
— Доню, я ж маю знати, куди їду. Мені сказали, що робота може бути важкою, треба цілий день прибирати номери. А в мене спина вже не така, як у молодості.
— Мамо, ти вдома цілими днями на ногах. То яка різниця, де прибирати? Там хоч платитимуть нормально.
Вона говорила це, сидячи на дивані, поки я чистила картоплю на вечерю.
Найбільше мене зачепила історія з Мальвою.
Повернулася я якось із магазину й побачила біля хліва незнайомого чоловіка. Він оглядав козу, перевіряв зуби, розпитував про молоко.
Виявилося, Мар’яна виставила оголошення про продаж.
— Я ж тобі сказала, що поїду, коли владнаю справи. Але козу продавати не дозволяла. Чому ти без мене запросила покупця?
— Бо потім не буде часу. Ти хочеш, щоб я тут сама з козою мучилася? Мені ще Соломійку виховувати й особисте життя будувати.
— То не треба з нею мучитися. Я попрошу Галину доглядати. Вона вже погоджувалася.
— А гроші за корм хто даватиме? Знову з моєї кишені?
Я не витримала й нагадала, що корм купую сама, молоко продаю сама, а з виручених грошей не раз оплачувала доньчині покупки.
Мар’яна розсердилася й пішла до хати.
Покупець ніяково вибачився та поїхав. А я ще довго гладила Мальву, яка нічого не розуміла й спокійно жувала сіно.
У серпні донька купила собі новий Samsung. Сказала, що старий телефон уже погано фотографує, а їй потрібно мати гарні світлини.
Того ж тижня Соломійці знадобилися речі до садочка. Мар’яна принесла мені список і попросила оплатити.
— Доню, я цього місяця вже купила тобі продукти, заплатила за світло й віддала гроші за ремонт насоса. Мені самій майже нічого не залишилося.
— Мамо, ти ж розумієш, що дитина не може чекати. Я потім усе поверну.
Вона так і не повернула. Натомість попросила мене приготувати вечерю для Віктора, бо той мав приїхати знайомитися з її подругою.
Я приготувала. Але того вечора вперше не сіла з ними за стіл.
Восени почалися останні приготування до від’їзду. Мар’яна купила мені валізу, замовила квиток і принесла зошит із німецькими фразами.
Я сиділа біля кухонного столу й повільно виводила незнайомі слова. Соломійка малювала поруч будиночок із червоним дахом.
— Бабусю, а ти там довго будеш? — запитала вона.
— Ще не знаю, сонечко. Може, кілька місяців.
— А хто мені казки читатиме? Мама каже, що буде зайнята.
Я пообіцяла, що ми говоритимемо телефоном. Мала задумалася, а тоді принесла свою улюблену книжку й поклала мені на коліна.
— Тоді візьми її із собою, щоб не забула, яку казку я люблю.
У мене затремтіли руки. Я притиснула книжку до грудей, а Мар’яна, яка саме зайшла на кухню, невдоволено сказала:
— Мамо, тільки не починайте прощатися завчасно. Дитина потім цілий вечір плакатиме.
Наступного дня я пішла до Галини. Хотіла домовитися про Мальву, але сусідка, вислухавши мене, поставила переді мною чашку чаю й сказала:
— Надю, а ти сама хочеш їхати? Не заради Мар’яни, не заради квартири, а для себе?
Я почала пояснювати, що доньці важко, що Соломійці потрібне житло, що молодим треба допомагати.
Галина слухала, а тоді запитала:
— А Мар’яна хоч раз поцікавилася, що потрібно тобі?
Я повернулася додому з цим запитанням.
Відповідь отримала наступного вечора.
Мар’яна сиділа з Віктором на веранді. Вони не помітили, як я зайшла через задні двері.
— Якщо мама нормально попрацює, я зможу відкладати на квартиру, — говорила донька. — А ти поки допоможеш мені з ремонтом, якщо ми щось знайдемо.
— А твоя мама потім повернеться сюди? — запитав Віктор.
— Ну звісно. Хата ж її. Може, ще раз поїде, якщо все добре складеться. Там жінки роками працюють.
Я вийшла на веранду й поклала перед ними зошит із німецькими словами.
— Мар’яно, ти вже вирішила, скільки разів я їздитиму на заробітки? Може, скажеш і мені, щоб я знала, скільки років власного життя ти запланувала витратити?
Донька зблідла, а Віктор підвівся зі стільця.
— Мамо, ми просто обговорювали можливості. Навіщо ти все перекручуєш? Я ж хочу, щоб у Соломійки було краще майбутнє.
— Я теж цього хочу. Але давай порахуємо, що вже зроблено. Ти живеш у моїй хаті, їси продукти з мого городу, користуєшся моєю пенсією. Я доглядаю твою дитину, поки ти їздиш із Віктором. Ти брала гроші на дрова, продавала мою козу без дозволу, розпоряджалася моїм часом. А тепер вирішила, що я повинна їхати за кордон і пересилати тобі зарплату.
— Ти так говориш, наче я тобі чужа! Я ж після розлучення залишилася ні з чим. Мені треба починати все спочатку!
— Починай, доню. Шукай роботу, відкладай гроші, домовляйся з батьком Соломійки про належну допомогу дитині. Я не відмовляюся підтримувати вас. Але більше не дозволю вирішувати за мене.
Мар’яна підвелася й сердито відсунула стілець.
— Тобто ти не поїдеш? Після всього, що я організувала? Я вже людям пообіцяла!
— Не поїду. І більше нікого не проси домовлятися про моє життя без моєї згоди. Квиток скасуємо, а витрати, які не повернуть, я віддам тобі з пенсії. Але на цьому все.
Віктор мовчав. Потім тихо сказав Мар’яні, що, мабуть, їм справді варто самим подбати про житло.
Донька глянула на нього так, наче він її зрадив.
Наступні кілька днів ми майже не розмовляли. Мар’яна ходила похмура, демонстративно готувала собі окремо й кілька разів нагадувала, що тепер знає ціну моїй допомозі.
Я не сперечалася. Записала на аркуші, які витрати готова брати на себе, а які донька повинна оплачувати самостійно. Пояснила, що зможу забирати Соломійку із садочка тричі на тиждень, але не щодня й не без попередження.
Мар’яна спочатку обурювалася. Потім почала шукати роботу. Знайшла місце адміністратора в невеликому магазині будівельних матеріалів у райцентрі.
З Віктором у них теж не все склалося. Він запропонував їй пожити разом, але без поспішних обіцянок щодо квартири. Мар’яна образилася й поки залишилася вдома.
Тепер вона щоранку їздить на роботу автобусом. Повертається втомлена, іноді сердита. Ми все ще сваримося через побут, але вона вже не бере гроші без дозволу й сама купує Соломійці необхідне.
А я залишилася у своїй хаті.
Мальва й досі зустрічає мене біля хвіртки, коли повертаюся з магазину. Город уже прибраний, у коморі стоять банки з помідорами, а на зиму я нарешті купила собі теплі черевики.
Німецький зошит лежить у шухляді. Я не викинула його. Інколи дістаю, перегортаю сторінки й згадую, як старанно вчила слова, готуючись до життя, якого для себе не обирала.
Нещодавно Мар’яна запитала, чи не шкодую я про Німеччину.
Я сказала, що могла б поїхати, якби сама захотіла. Могла б заробити грошей, побачити іншу країну, спробувати щось нове. Але не хочу, щоб мою старість хтось розписував у клітинчастому зошиті, залишаючи мені тільки суму на найнеобхідніше.
Донька промовчала.
А ввечері Соломійка принесла мені ту саму книжку з казками. Ми сіли біля грубки, накрили ноги пледом і почали читати. З кухні долинало, як Мар’яна миє посуд. Я не кликала її допомагати й не поспішала сама все доробити.
Уперше за довгий час у мене був звичайний вечір, яким ніхто не розпоряджався замість мене.
Скажіть, а ви як вважаєте: чи повинна мати-пенсіонерка їхати на заробітки заради житла дорослої доньки, якщо сама цього не хоче?
