Кирило говорив, що кохає мене, але насправді – просто шукав голос, що знову скаже йому “так” тією самою інтонацією. Він міг би забути Віру, якби я стала нею. Але я була не її копією, я була – я. І саме це його дратувало.
Я не хотіла другого шлюбу. Особливо після розлучення, яке залишило мені валізу недовіри і страху. Але коли я зустріла Кирила на семінарі з літератури, щось у його очах зламало мій обережний захист. Він був той, хто вмів мовчати поряд. Не ліз, не намагався вражати. Просто слухав. І так слухав, що мені здавалося: він чує навіть мої думки.
Кирило вдівець. Його Віра, як я дізналась, стала його ангелом три роки тому. Дітей в них не було. Вона викладала в університеті, писала вірші, мала свій коло друзів. Словом, була ідеальною. Принаймні так мені її описували. Але я тоді ще не думала, що “ідеальна” стане мірилом для мене.
– Я не хотів більше ні з ким бути, – сказав він, коли ми вже жили разом. – Але ти зовсім інша. Ти – справжня.
О, як я хотіла йому вірити.
Я переїхала до нього, бо моя квартира була на ремонті, та й він умовляв. Його дім був просторим, з великою бібліотекою, пледом із запахом лаванди і глиняними чашками на полицях. Все красиво. Аж надто красиво. Ніби хтось старанно залишив усе так, як було. Як у музеї.
– А можна я пересуну вазу з каміна? – якось спитала я.
– Ні. Віра її обожнювала. Вона завжди стояла там.
Я змовчала. Але це була перша ластівка. Потім були інші.
Коли я вперше спекла яблучний пиріг, він нахилився, вдихнув запах і сказав:
– У Віри завжди трохи підгоряла скоринка, але то була її фішка.
Я посміхнулась. А всередині – ніби ложкою…
– А я не Віра, – прошепотіла я.
Він не почув. А може, не захотів.
Коли я принесла нову скатертину – кремову, з мереживом, він сказав:
– Вона не підійде. Тут завжди була та синя, яку купили разом з Вірою. Вона “з характером”.
– А я без? – облизала язиком губи, щоб не сказати зайвого.
Після того випадку я більше нічого не змінювала. Лише знімала її речі з вішаків, щоб звільнити місце для себе, а потім – знову чіпляла. Бо Кирило нервував, коли їх не бачив.
– Не рухай її пальто, будь ласка. – тихо сказав він. – Я… іноді мені здається, що вона ось-ось прийде.
Я мовчала. Але я – прийшла. І я вже тут.
Почалося все на рівні дрібниць. Його улюблений фільм – той, що вона дивилась десять разів. Його щоденник, де на полях – її почерк. І жодної нашої світлини в домі. Я просила. Він казав – потім. Коли буде настрій. А потім одного вечора я помітила, як він роздивляється мене після душу. Дивно, пильно.
– Що? – спитала я.
– Ти сьогодні… нагадала мені Віру, – прошепотів.
– А я – я сама собі не нагадую.
Я почала погано почуватися. Тихо, емоційно. Вислизала зі шкіри щодня, поки не лишилась тінню. Почала уникати дзеркал. Мені здавалося, що за моєю спиною стоїть вона.
Якось він приніс мені подарунок. Світло-бузкову сукню, таку, як на фото з Вірою. Я впізнала її одразу.
– Хочу побачити тебе в ній, – сказав він. – Вона дуже жіночна.
– А я?
– Ти теж будеш… якщо одягнеш.
Я мовчки склала ту сукню в пакет і віднесла в контейнер для одягу. І повернулась додому. Бо ще тоді не знала, що вже шукаю собі дім всередині себе.
Останньою краплею стало те, що сталося вночі.
– Віро… – прошепотів він уві сні і потягнув до себе.
Я розплющила очі. І відчула, що далі – не можу.
Я не сцена для вистави його минулого. Не фотографія. Не замінник. Я жива. І я хочу жити.
Зібрала речі. І поїхала. Без драми. Без пояснень. Просто, як серце сказало.
Він дзвонив. Просив повернутись. Казав, що я – не вона, і він це зрозумів. Що мені можна все змінити, навіть шпалери, навіть штори. Навіть ім’я на дверях.
Але знаєте… питання вже було не в тому, чи я можу бути іншою. Питання в тому, чому я мусила бути не собою, щоб бути коханою?
А тепер я хочу запитати вас. Скажіть, як ви думаєте: скільки часу має минути, щоб не порівнювати? І чи можна будувати нове життя там, де минуле досі стелить постіль?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
