fbpx
життєві історії
Киянка Анна 24 лютого вирішила, що тікатиме з Києва у Мотижин до батьків. Міркувала, що це село на Київщині трохи осторонь від траси і нікому не буде цікавим. У її батьків тоді жили й інші родичі. – 27 лютого в село великою колоною зайшли вони

Киянка Анна Кебець розповіла, як 24 лютого вирішила, що тікатиме з Києва у Мотижин до батьків. Міркувала, що це село на Київщині трохи осторонь від траси і нікому не буде цікавим. У її батьків тоді жили й інші родичі.

– 27 лютого в село великою колоною зайшли вони, які одразу почали стріляти по хатах. Зникло електропостачання, а з ним вода, тепло і зв’язок. Йшли дні, ми перестали розрізняти дати, будинок охолов і ми вдягали на себе все, що було теплого. У чому ходили, у тому і спали», – згадує Анна. Ночували в підвали, бували дні, коли взагалі з підвалу не виходили ні на хвилину через сильні обстріли.

До війни у батьків Анни була невеличка перепелина ферма. Оскільки без світла та корму птахи не можуть довго жити, довелося майже всіх перепілок та роздати сусідям, в яких вже закінчувалась їжа. Кількох птахів господарі залишили: щоб були яйця.

– Генератор включали на 30 хвилин в день, щоб зарядити телефони та накачати воду. На довший час включати боялись, бо генератор дуже голосно тарахтів – орки могли почути і прийти. У батьків був балон газу, який нас рятував – можна було зварити їжу і хоч трохи зігрітись,– розповідає жінка.

Одного дня сім’я вирішила, що Анна спробує виїхати на своїй машині та вивезти доньку і невістку з племінницею.

– Коли вже зібралися, дізнались, що орки розстріляли автівки з мешканцями села, які також намагались втекти з окупації. Я не знаю, де у мене взялися сили на цю поїздку, я просто діяла як робот. Найстрашніше було прощатися з рідними і не знати чи побачимось ще ми всі разом, – зізнається Анна.

Жінки написали на листах паперу «діти», прив’язали білі ганчірки, і поїхали.

– Тільки декілька тижнів по тому я почала усвідомлювати, наскільки ця дорога була небезпечна і що ми народились у сорочках. Ми не зустріли живих орків, ми тільки бачили підбиту ворожу техніку і розстріляні цивільні автівки. Село було в окупації більше місяця. Батьки живі-здорові і це диво, – розповідає Анна.

Старосту Мотижина, її чоловіка та сина знайшли закатованими. Найжахливіші дні були десь за тиждень до звільнення, коли вони йшли по селу і стріляли по вікнах і дверях кожного будинку, кидали гранати в двори, знищували всі автівки, які стояли у дворах. Після влучення гранати у дім сусідів батьків Анни, там загорівся гараж.

– Батьки з сусідами дочекались поки орки підуть і почали тушити пожежу водою з озерця. Встигли врятувати будинок, – розповідає Анна. – Орки закатували іншого сусіда, який ще напередодні пригощав батьків кавою та шоколадкою. Його знайшли із зв’язаними руками та розстріляного. Також знайшли і старосту села з чоловіком та сином. Їх викрали та катували, а потім розстріляли і засипали піском на тому місці, де стоялатехніка і звідки вони обстрілювали наші позиції. І таких полеглих мешканців ще багато.

Слава Україні!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джелел.