fbpx
життєві історії
Лариса прожила в цивільному шлюбі з Андрієм дев’ять років, проте їх будинок так і не став загальним. Це вона вважала, що штамп у паспорті нісенітниця. Адже вони так люблять один одного. Навіщо зайві витрати і клопоти, більшість зараз так живуть. Живуть. Але після того страшного дня, коли Андрія не стало, Лариса в повній мірі зрозуміла, що таке горезвісний штамп

Людина за своєю природою влаштована так, що їй потрібне спілкування. Бути значимою і потрібною комусь, хіба це не є її призначення? І нехай самотні люди вважають, що так їм простіше і краще, вони лукавлять.

Немає нічого гіршого туги, що обрушилася на тебе раптово темною брилою і поглинула весь внутрішній світ. Весь час жити тільки для себе, а в кінці виявити власну нікчемність. Хіба це не страшно? Особливо глибоко такий період переживають жінки. Ось і героїня нашої історії, як і багато, мріє про сім’ю і в той же час боїться бути обманутою. За матеріалами

просто подруга

У минулому році тут росла величезна яблуня. Щовесни солодка хмара дурману огортала Ларису, як тільки вона виходила на балкон. Вона вдихала аромат білосніжних пелюсток, і серце завмиpало від передчуття близького щастя. Але гарне дерево завадило комусь, і його спиляли. Чи не тому так некомфортно і понуро тепер на душі? «Так, як же довго я тут не була», – подумала Лариса і пройшла в кімнату, щоб продовжити прибирання.

Неохайно і якось сиротливо в холостяцькій квартирі. Лише притулившийся в кріслі ведмедик вносив в це, здавалося, розорене гніздо, хоч невеликий, але все ж затишок. Лариса здивовано розглядала приємну на дотик іграшку, невідомо звідки взялася в цьому будинку. Адже у Олександра ні сім’ї, ні дітей там нема.

Незважаючи на вже не молодий період, хоча, як відомо, чоловіки можуть перебувати в цьому статусі до кінця життя, Олександру дуже хотілося тепла. Однак, скільки знала його Лариса, жінки надовго не затримувалися в його долі. Начебто і видний чоловік, і характер незлобивий, але … Лариса так і не розуміла, чому самотній її кращий приятель.

З Сашею вони були знайомі більше десяти років, він був майже членом їх сім’ї. А коли у Лариси зaгинув чоловік, Саша, як інші, не покинув дружину одну, хоч зрідка, але все ж цікавився її життям. Багато води утекло з тих часів. Важко переживала Лариса своє горе. Не кожен винесе тягар подвійного вдівства. Перший чоловік Лариси пішов з життя, коли дітлахи були ще школярами. І ось знову новий удар.

Лариса навіть стала відчувати на собі клеймо «чорної вдoви». Але час, цей незмінний лікар, хоч і не до кінця, але все ж вилікував душу. Що не кажи, а життя триває і щось в ньому необхідно терміново міняти. І, незважаючи на те, що вже є внуки, їй, як і будь-якій жінці, ще хотілося пожити для себе. Сильна, вона все ж залишалася тендітною і беззахисною. А ще Лариса звикла бути комусь потрібною. Ось тому-то в їхньому будинку майже ніколи не зачинялися двері. Але після смeрті другого чоловіка вони зачинилися назавжди. Навіть перед Ларисою.

Лариса прожила в цивільному шлюбі з Андрієм дев’ять років, проте їх будинок так і не став загальним. Це вона вважала, що штамп у паспорті нісенітниця. Адже вони так люблять один одного. Навіщо зайві витрати і клопоти, більшість зараз так живуть. Живуть. Але після того страшного дня, коли Андрія не стало, Лариса в повній мірі зрозуміла, що таке горезвісний штамп.

– Ми будемо продавати квартиру, тобі краще піти, – після похoрону сказала мати Андрія. – Хоча можеш пожити тут до дев’яти днів.

Перш Анна Сергіївна була більш прихильною до невістки, нехай навіть і незаконної. Лариса мала славу жінки господарської: на її кухні завжди смачно пахло свіжоспеченими пирогами, борщами і разносолами. Та й характер тихий і лагідний, а ще руки золоті – кому зшити-пришити, всі до неї зверталися.

Лариса особливо на свекруху НЕ сердиться. Закон є закон, і зібравши нехитрі пожитки, зібралася додому. А спільно нажите майно їй так ніхто і не запропонував поділити. Та й навіщо їй зайве нагадування про свою скорботну любов? Фотографії чоловіка було досить, та ще могилка, яку ніхто не відбере. На яку можна приходити в будь-який час. Туди вона і ходила.

Вдосталь наплакавшись, Лариса поверталася в сім’ю своїх дітей. Ще рятувала робота.

Поступово біль втрати все глибше осідала на серце, лише зрідка вибираючись назовні. У такі дні Лариса давала волю почуттям. І лише невелика кількість алкoголю знімала напади туги. А потім її познайомили з таким же самотнім чоловіком.

Сергій теж був удiвцем. Але і він не захотів оформляти з нею стосунки. Так і залишилася для нього Лариса лише подругою. А вона, вже вдосталь сьорбнули гіркоту розчарувань, змирилася з таким станом справ і жила на два будинки: то у дітей, то у Сергія. Але Лариса знала, що її з нетерпінням чекають скрізь. А тут ще й другу покiйного чоловіка Олександру навіщо знадобилася.

Олександр призначив їй зустріч в кафе. По дорозі на дружнє побачення Лариса довго ламала голову, навіщо вона так терміново стала потрібна Саші. Тим більше той попередив її, що це «не телефонна розмова». У затишному залі грала тиха музика. Після трудового дня так приємно зануритися в невимушену атмосферу тепла і свята. Лариса спокійно посміхнулася. А Олександр завів несподівану для неї розмову.

– Лара, мені незручно тебе про це просити. Але ти ж знаєш мене давно, не подумай нічого поганого. Не могла б ти хоча б зрідка, але допомагати мені по господарству. Ні, ти послухай мене до кінця. Я знаю, що тобі потрібні гроші, та й мені важко одному. Виручай! Ти ж мені друг?

– Звичайно, друг …

Ларисі, якщо чесно, не дуже-то подобалася ця розмова. Але їй важко було відмовити Саші. Тим більше їй і, правда, потрібні були гроші. Хоча, кому вони зараз не потрібні? Олександр ж з надією дивився Ларисі в очі.

– Лара, ну погоджуйся!

– Що ж, давай спробуємо.

Так у Лариси з’явився третій будинок, який потребує догляду, і людина, якій вона теж була потрібна. Сергій, у якого вона періодично жила, знав, що Лариса ходить до Саші прибирати квартиру. Він її не ревнував, адже у них, як у сучасних пар були вільні стосунки, без певних зобов’язань. Так неждано-негадано у Лариси з’явився свій інтерес в житті. Адже до Саші вона ходила не тільки прибирати квартиру, але і відвести душу. Все частіше ловила Лариса на собі уважний і ласкавий погляд Олександра.

– Щоб я без тебе, Лара, робив? Шкода, що таких жінок, як ти, більше немає.

Саша брав Ларису за руку і цілував її пальці.

-У тебе ж золоті ручки. До чого ж вони м’які. От би мені таку дружину! І куди Сергій дивиться?

Лариса ніяковіла і все переводила на жарт. Це були зустрічі-одкровення. Олександр нічого не приховуючи розповідав Ларисі про своїх колишніх жінок, які так і не зуміли завоювати його серце. Чи то вони не розуміли Сашу, то він їх. Хто знає? Він розповів Ларисі, як оселився в його будинку той самий, як би не до місця, але все ж такий зворушливий ведмедик.

Коли Саша вирішив розлучитися з черговою пасією, він, як справжній джентльмен, не став ходити кругом та навколо. Він їй так прямо і сказав. А на пам’ять про себе вирішив що-небудь подарувати. Якраз вони проходили повз квіткового магазину, в якому, крім усього іншого, продавалися м’які іграшки. «Давай купимо он того симпатичного ведмедика, – сказав Саша. – Він чимось схожий на мене, так нехай нагадує тобі про мене ». – «Ні, не треба мені ніякої іграшки. Купи мені краще землю для фіалок ».

Саша, здивовано знизав плечима, виконав прохання вже колишньої подруги. Але той ведмедик так запав йому в душу, що на наступний день він прийшов і купив його для себе. А, може, і в пам’ять про ту жінку.

Незабаром Лариса вже знала про Олександра більше, ніж часом знає рідна мати. І чому не трималися у нього жінки, і чому він не може завести сім’ю. Такі вечори були дороги і Ларисі. Адже вона могла згадувати Андрія, якому навіть після смeрті все ще залишалося місце в її серці.

В той суботній день Лариса, як завжди, прийшла до Олександра. Він їй подзвонив і сказав, що сьогодні до нього прийдуть гості, і попросив Ларису приготувати святкову вечерю. «Продукти я вже купив, але що я зможу зробити особливого? А мені хочеться якось здивувати і порадувати народ ». Ну, як тут відмовити в проханні?

Веселощі були в самому розпалі, коли Саша підійшов до Лариси і попросив її вийти на балкон. Осінній вітер-задирака кружляв тьмяне листя, прохолода приємно освіжала втомлену від клопоту Ларису.

– Ось, візьми, – Олександр простягнув Ларисі якусь коробочку.

– Що там? Це мені?

– Бери, не бійся.

Лариса відкрила футляр і … На червоному оксамиті лежала каблучка, схожа на обручку . – Лариса, я не хочу, щоб ти була мені просто подругою. Давай одружимося! Я не буду квапити тебе, подумай. Але не забирай у мене надію.

Читайте також:ВІДПРАЦЮВАВШИ ДО 7 ВЕЧОРА, ПРИЇХАВШИ ДО МАТЕРІ В 9, Я БРАЛАСЬ ЗА МИТТЯ ПІДЛОГИ. ТОДІ ЦЕ МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ ВАЖЛИВИМ. А ПОТІМ Я ЗАВАГІТНІЛА ЗНОВУ. ДОНЬКОЮ, ЯКУ ДУЖЕ ЧЕКАЛА, ЛІКУВАЛАСЯ, ВТРАТИЛА НАДІЮ – І ТУТ ПОЩАСТИЛО! Я ПРОДОВЖУВАЛА МОТАТИСЯ, А МАМА – МОТАТИ МЕНІ НЕРВИ

Багато думок промайнуло у Лариси в ту хвилину. Вона була так здивована і зворушена, що очі заблищали від непрошених сліз.

– Ну що ти, туш размажешь, не треба, – Саша дбайливо, як дитині, почав витирати Ларисі обличчя.
Уражена, немов громом, стояла вона, не відчуваючи ні холоду, ні сліз.

– Я не можу це взяти … не можу, – шепотіла Лариса. – Я краще піду.

– Почекай, не йди. Дай хоч проводити тебе.

Але вона вже не чула останніх слів Олександра, кулею вилетівши з дому. «Дурна, ну що це я так злякалася, як дівчисько», – вже трохи оговтавшись, думала Лариса. Серце гупало билося і солодко завмиpало від незвичайного почуття. І тут же в ній заговорила совість. «А як же Сергій, адже він теж став близькою і рідною людиною. Що я скажу йому, і що скажуть діти? »

Надривався стільниковий телефон. Не в силах зараз розмовляти з Олександром, Лариса скидала виклики. Раптово почався дощ, приховуючи все ще не просохлі сльози. Це були сльози радості і розчарування, щастя і відчаю, сльози закоханої жінки. Адже Лариса теж відчувала почуття до Олександра. Глибоко заховані, вони, нарешті, проклали собі шлях до свободи. І лише тільки боязкість не дозволяла їй вислухати Олександра до кінця і тут же дати свою згоду. Адже вона досі вважала себе просто подругою. Однак їй дуже хотілося вірити цьому чоловікові, з яким вона була.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

facebook