– Ларисо, ви маєте вдома сіль? – несподівано почувся голос за дверима.
Я застигла, не знаючи, чи взагалі варто відкривати. Хто може до мене прийти на Різдво? У квартирі панувала тиша, яка тільки підкреслювала мою самотність. Зважившись, я все ж підійшла до дверей і побачила Андрія, сусіда з другого поверху. Він завжди здавався мені мовчазним і трохи буркотливим чоловіком, якого не варто турбувати без вагомої причини. Але цього разу його погляд був таким розгубленим, що я не змогла відмовити.
– Звісно, є, – відповіла я, дістаючи баночку із шафи.
На той момент я й подумати не могла, що ця проста розмова змінить моє життя.
Минулого Різдва я вперше залишилася зовсім сама. Батьків не стало ще кілька років тому, а мій син Дмитро вирішив скористатися можливістю і поїхати на навчання за кордон. Різдво для нього, мабуть, стало просто черговим днем серед нових друзів та пригод. Він обіцяв зателефонувати, але я знала, що це не замінить тієї теплої сімейної атмосфери, до якої я звикла.
Щоб не відчувати гостроти самотності, я вирішила ігнорувати свята. Не прикрашала ялинку, не пекла пампушків, не готувала кутю і узвар. Це був мій спосіб уникнути болю – зробити вигляд, ніби Різдва просто не існує.
На Святвечір я розслаблялася з книжкою, час від часу поглядаючи на список фільмів, які підготувала для себе. Жодних казок чи романтичних історій – тільки детективи та драми. Але мої плани порушив той несподіваний візит Андрія.
Коли він повернув баночку з сіллю через кілька хвилин, виявилося, що приніс ще й свої домашні цукерки.
– Хотів подякувати вам, Ларисо. Цього року я вперше готував їх сам, – сказав він і, трохи засоромившись, додав: – Якщо чесно, я теж цього вечора вдома один. Може, ви би зайшли до мене на каву?
Я вагалася. Спілкування з сусідом не входило в мої плани. Але щось у його словах зачепило мене, і я зрештою погодилася. Його квартира була скромною, але затишною: на столі стояв адвентовий віночок, горіли свічки, тихо грали колядки. Я відчула, як забуте тепло Різдва повертається в моє серце.
Ми просиділи за столом до пізньої ночі, говорили про життя, втрати і надії. Андрій розповів про свою дружину, якої не стало кілька років тому, залишивши його наодинці з болем. Я поділилася своїми тривогами і тим, як важко прийняти самотність. Це був несподівано щирий і теплий вечір, який змусив мене замислитися про те, як часто ми ховаємося за стінами своїх квартир, замість того щоб відкритися світові.
З того часу наше спілкування стало регулярним. Ми допомагали одне одному, готували разом обіди, обговорювали улюблені книги. І цього року ми вирішили знову провести Різдво разом – але вже не як випадкові знайомі, а як люди, які стали ближчими.
Тепер я розумію, що навіть найтемніші моменти можуть стати початком чогось прекрасного. Іноді життя дарує нам подарунки, яких ми зовсім не очікуємо.
А як ви долаєте самотність? Можливо, у вас теж є історії, які змінили ваше життя? Поділіться ними, мені буде дуже цікаво прочитати.
