fbpx
життєві історії
Леся завжди виглядала щасливою. Хоча її чоловік був старший на 20 років, було очевидно, що вони люблять один одного. Ще за тих часів, коли у більшості з нас не було грошей на хліб, вони могли собі дозволити поїхати на відпочинок в Одесу. Стільки років я була переконана, що Леся, дочка директора школи, має життєвий шлях, усипаний трояндами. Лише недавно я дізналася правду, яка відкрила мені очі

У своєму житті я сотні разів чула, що не можна нікому заздрити. Та все одно я це робила.

Понад 30 років я була переконана, що моя однокласниця Леся, дочка директора школи, має життєвий шлях, усипаний трояндами. Лише недавно я дізналася правду, яка відкрила мені очі.

Ще починаючи зі школи я завжди заздрила Лесі. Поки більшість з дітей доношували одяг від своїх братів та сестер, вона носила модні джинси, про які ми могли тільки мріяти. Тато, директор школи, тому вона часто приносила в клас банани, апельсини і тому подібні смаколики, яких ми собі дозволити не могли.

Вона ніколи ні про що не хвилювалася, адже батько завжди допомагав їй вирішувати усі проблеми. Таким чином вона і потрапила до університету на педагогічний факультет.

Вступити туди була моя мрія. Але їй так і не вдалось здійснитися… Звичайно вся справа була у фінансах. Я вступила до звичайного училища, і зараз працюю помічником кухаря в дорогому ресторані.

Леся завжди виглядала щасливою. Хоча її чоловік був старший за неї на 20 років, було очевидно, що вони люблять один одного. Ще за тих часів, коли у більшості з нас не було грошей на хліб, вони могли собі дозволити поїхати на відпочинок в Одесу.

Я часто бачила її за кермом власного автомобіля, в той час, як я, з трьома дітьми, їздила на ринок на автобусі.

Після навчання вона стала вчителем у нашій же школі, а незабаром і заступником директора, а коли батько пішов на пенсію, вона зайняла його місце. Їй було чому заздрити.

Ми часто пересікались з нею на вулиці, але не більше. Лише одного разу я набралась сміливості і запросила її на каву, тоді то Леся і розповіла мені всю правду про своє життя.

В цей час, вона, як і завжди, виглядала чарівно.

– Скажи мені, чому хтось має таке казкове життя, а хтось… таке, як я? Чим ти заслужила все що маєш?

Вона якусь мить мовчала, а потім сказала мені.

– Не думай, що мені було завжди легко. Все життя я танцювала під дудку батька. Ти ж знаєш, що я була закоханою у Петра? – Вона вказала на однокласника, який не був ні красивий ні розумний, але він був дуже приємним та чуйним хлопцем.

Спершу я Лесі навіть не повірила. Ніколи такого не зауважувала. Звичайний хлопець і зірка класу? Зрештою це не вписувалося у реальність!

– Мій батько давно обрав для мене чоловіка. Мирон, мій чоловік, був старим холостяком із багатої родини. Єдина дитина, спадкоємець їх сімейного бізнесу. За словами мого батька, я не могла цього пропустити, – сумно додала вона.

– Я б з радістю обрала для себе таку долю, – думала я. Для мене це було б за щастя.

– Я ніколи не любила Мирона, – продовжувала вона. – Спочатку мені довелося виконати волю батька, згодом чоловіка. Він не хотів мати дітей. Сказав, що йому вже пізно про це думати. Я з жалем дивилася на немовлят своїх подруг, сподіваючись, що Мирон передумає. Та цього не сталося.

– Зараз ми живемо разом, але чоловік зраджує мені на кожному кроці. Ти бачиш білий автомобіль, що стоїть біля стовпа? –  Вона показала на вікно. – Там сидить його людина і стежить, щоб я не “втекла” кудись зі своїм однокласником, – вона гірко засміялася.

– Ти можеш залишити його, ти ж ще зовсім молода! – спробувала я переконати її.

Після кількох хвилин розмови я зрозуміла, що Леся нещасна, але з іншого боку, їй підходить жити у золотій клітці. Розкіш і багатство були для неї важливішими за внутрішнє щастя.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – stillstandingmag

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook