Ліда працювала прибиральницею, живучи сама. Мила підлогу незважаючи на вищу освіту, вона закінчила інститут культури і згадувала роки студентства, як солодкий сон, який збувся у кого-то, іншого і в зовсім іншому житті.
У чуже місто вона приїхала з чоловіком Миколою. Приїхала, тому що тут обіцяли високі заробітки і квартиру. Вона мріяла разом з Миколою: зібрати грошей і поїхати на батьківщину, купити квартиру в місті або будинок в селі. Чомусь будинок їм мариться частіше. Може, тому, що обож були споконвічно сільськими.
Не судилося мріям збутися. Микола одного разу по п’яному ділу…. не дійшовши до будинку двох кварталів. Єдине, що у неї залишалося, – однокімнатна квартира, яку вони все ж встигли отримати. Ні чоловіка, ні дитини, ні великих грошей, ні роботи – нічого більше.
За фахом влаштуватися було неможливо, квартиру кидати шкода – на батьківщині був лише будиночок в три віконця, в якому жили батьки, брат з сім’єю з чотирьох осіб і сестричка-школярка.
І стала Ліда з вищою працювати прибиральницею. Праця їй була не в тягар – з дитинства була до нього привчена, але і задоволення не доставляло. Так ось і жила – самотньо і похмуро, як заполярна ніч.
Так би і життя всю прожила, так щасливо не тільки казки закінчуються. Ліда, як Попелюшка, через доброту щастя знайшла, хоча і було, в порівнянні з казкою, все куди прозаїчніше.
Треба сказати, Ліда справді була людиною доброю і чуйною, всім допомогти старалася. На роботі її любили.
І ось йшла вона якось увечері і біля свого будинку побачила лежачого на снігу людину. Перехожі обходили його стороною – все знають: путні люди на дорозі не валяються. А Ліда подумала – чоловік одягнений був пристойно – раптом з серцем погано? Нагнулася над лежачим і… відскочила: хропіння, пахне перегаром, переконав в повному здоров’ї лежав.
Повернулася до п’яного, схопила попід пахви, а мужик здоровий – з сил зовсім вибилася, поки до під’їзду доволокла. Прилаштувала біля батареї – либонь не замерзне. Лідіна квартира якраз першою була, раз у раз вона виходила п’яного провідати, будити намагалася та куди там.
Спати лягла, а заснути не може: хоч і до батареї прилаштувала, а раптом що трапиться – хулігани якісь зайдуть.
Не витримало добре Лідине серце, накинула халат і ледве-ледве втягла мужика в квартиру. Кинула на килимку в передпокою і тільки тоді зітхнула з полегшенням. І заснула відразу ж – це означає, душа на місці.
Прокинулася проте рано, нашвидку одяглася і до порогу, людина-то все-таки незнайомий, хіба мало що…
А незнайомець вже не лежить, а сидить, притулившись до одвірка, шапку в руках тримає. Сам блідий-блідий. Ліда кинулася до нього:
– Погано вам?
– Дайте водички…
Принесла вона водички, той півлітра одним махом видув, очі трохи осмисленими стали:
– Вибачте, а ви – хто?
– Ліда я.
– А як я у вас виявився?
– На вулиці вас підібрала, побоялася – замерзнете.
– Господи, яка ганьба, – незнайомець схопився за голову.
– Гаразд, не переживайте. Ходімо на кухню, я вам похмелитися дам.
– Та ви що? – чоловік відскочив. – Так я не те що похмелитися, я і випив-то по-справжньому перший раз в житті.
І застогнав, знову схопившись за голову.
– Ну, з ким не буває, – Ліда співчутливо за рукав попсувала, – ходімо, міцного чаю тоді наллю.
Сиділи на кухні, чай пили, про життя говорили.
Чоловік-то цілком пристойний виявився – інженер, приїхав у відрядження, а головне і справді неп’ющий. Зайшов, розповів, в ресторан повечеряти, виявився за столиком з іншими таким же приїздить у відрядження, вони і вмовили його випити, все підбивали: що за мужик, якщо компанію скласти не може. Ось і накачався.
– А гроші-то цілі? – запитала Ліда співчутливо.
Заплескав себе по кишенях злякано, гаманець витягнув:
– Все ціле.
– Ось бачите – значить, у вас ангел-хранитель є: і від грабіжників зберіг.
– Так це ви – мій ангел-охоронець, мені ж все життя тепер за вас молитися треба. Як же дякувати мені вас?
– Та що ви, – Ліда руками замахала, – у мене чоловік… Я як уявила, що ваша дружина буде так самопереживати, як я по Миколці, так і не витримала душа.
– А про мене переживати-то нікому. І батьків не пам’ятаю – в дитбудинку виріс і сім1ї ще не маю. Так що плакати ніхто б не став.
– А я… – губи у Ліди здригнулися. – Так я б все життя себе проклинала, що могла допомогти людині, а не захотіла.
– Яка ви добра… Повз п’яного будь пройде. І прав буде. Сам винен, що напився, як свиня.
– Ну чому ж ви винні, якщо навіть питидо цього часу не навчилися?
– Винен, раз умовити себе дав.
– А як хоч звуть-то вас? – спохопилася Ліда.
– Миколою.
– Треба ж, теж Микола. Як чоловіка мого…
Микола подивився на Ліду і подумав, – яка гарна жінка, і запитав у неї:
– А можна я до вас сьогодні ввечері прийду?
– Звичайно, приходьте. Чим в ресторан ходити та пити невідомо з ким, у мене повечеряєте.
– Що ви, я не тому, – зніяковів Микола.
– Та нічого, приходьте.
Весь тиждень Микола до Ліди ходив, а перед від’їздом пропозицію зробив. І вона погодилася. І поїхалаз ним. Правда, у Миколи там лише кімната в комуналці була, але їх щастя це не завадило.
Все потім з’явилося – і квартира, і діти, і Ліда за фахом влаштувалася, і лише найближчим подругам розповідала, як чоловіка під кущем знайшла.
А ще кажуть, що чоловіки на дорозі не валяються.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
