Ліля вже декілька років жила з хлопцем, ми знали, що Андрій досить забезпечена людина. Одного дня ми таки наважились, і без попередження приїхали до столиці, дізнатися всю правду. Двері відкрив елегантний мужчина. Він відразу зрозумів, що ми батьки Лілі. І все б нічого, та на стіні висів портрет. – А ви що, вже й весілля відгуляли? – Так! Ви ж самі сказали, що змоги приїхати у вас немає. – Ми з чоловіком ледь на ногах встояли від почутого.
Живемо ми з чоловіком в селі. У нас чудова, єдина донька, якій ми старалися дати в житті все найкраще, а у відповідь отримали… не хочеться й згадувати, але надіюсь, якщо поділюсь з вами, мені стане легше.
З самого дитинства Ліля любила красиві речі. Ми цьому раділи, вважали, що дочка виросте і вирветься з цього села. Коли дочка вчилася в школі, займалася додатково з вчителями, щоб вступити до університету.
Школу закінчила на золоту медаль, поступила в київський університет. Навчання давалося їй дуже легко. Чого не сказати про нас. Гроші нам доводилося дуже економити, щоб дати більше дочці, адже вона молода і багато чого хочеться.
Для нас завжди було важливо, щоб наша дівчинка ні в чому не потребувала і не відчувала себе обділеною, в порівнянні з одногрупницями. Нам це вдавалося, наскільки було можливо.
Поки Ліля вчилася, познайомилася з забезпеченим чоловіком. Одружений Андрій не був. Ставився до нашої Ліліани добре. Спочатку нам було лячно, але потім звикли. Дочка в кожен свій приїзд багато нам розповідала про свого Андрія. Так ми його заочно і полюбили.
Після закінчення університету наша дівчинка влаштувалася на гарну роботу. Наречений, звичайно, допоміг. Але ми іншого від нього і не чекали. Адже, за розповідями Лілі, Андрій дуже дбайливо до неї ставився. Нас це тільки радувало.
Ми довго чекали повідомлення про заручини. Але, на жаль, так і не дочекалися. На наші запитання, в чому ж справа, наша Ліля тільки відмовлялася і відразу ж переходила на іншу розмову.
Нам це здавалося дивним, і ми почали просити Лілю познайомити нас зі своїм Андрійком. Адже дуже цікаво побачити людину, яку полюбила єдина донька. Але і на ці наші прохання вона не зважала. Ми вже почали з чоловіком підозрювати щось недобре. Ну як можна, кілька років зустрічатися з дівчиною і не познайомитися з її батьками! Хотіли вже самі поїхати в столицю і побачити його на власні очі. Так і вирішили з чоловіком зробити.
В один прекрасний день ми вирушили в гості, прихопивши з собою гостинців, а як інакше зі села ж їхати. По приїзду, двері нам відкрив господар будинку. Дуже красивим виявився чоловік, вихований і чемний.
Він відразу зрозумів, хто ми такі. Запросив до хати. Роздягнувшись, ми пройшли у велику кімнату. Вона була дуже гарною. І раптом ми двоє зацепеніли на місці. Наш погляд впав на весільну світлину. Фото нашої дочки і Андрія.
Нас, як крижаною водою, облило. Ми кілька хвилин не могли ні слова вимовити. Так значить, весілля вже відбулося? На наше німе запитання, зять теж здивовано сказав: “Так ви ж самі відмовилися приїжджати на весілля!”. На тобі! Дожилися. Рідна дочка приховала від нас таке дійство!
Коли наша дівчинка повернулася, її здивуванню не було меж. Вона відразу ж зрозуміла, що фото ми вже бачили і все знаємо. Відпиратися не стала. Відразу зізналася, що їй було просто соромно запрошувати нас на це свято, бо ми сільські!
І як після всього далі жити? Ми все життя намагалися і ростили її, останні сили і гроші віддавали, щоб вона досягла успіху, щоб ні в чому собі не відмовляла. І коли їй це вдалося, вона стала соромитися свого походження і свого коріння. Вона соромилася нас.
Виходить, що навіть зять не був проти нашої присутності на весіллі, на відміну від власної дочки. Ми поїхали додому, не давши дочці можливості виправдатися. А що тут говорити? Все і так зрозуміло.
Та приїхавши додому, я не знаходжу собі місця, так важко на душі мені, ще ніколи не було. За що нам таке на старості літ?
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
