fbpx
життєві історії
Льошка… Як? Голова закрутилася! Він став ще гарнішим. Ми сиділи за окремим столом, не відриваючи очей один від одного, і я запитала: «Чому ти пропав?». Виявилося, йому повідомили, що я його не чекаю. Потім було німе мовчання… Ця коротка мить повернула мене в той час, коли я, школярка, рука об руку крокую зі своїм коханим, і все життя ще попереду. Ми обмінялися контактами і попрощалися.

Після закінчення школи є традиції влаштовувати зустрічі з однокласниками і періодично згадувати про минулі моменти дитинства і юності. Але от чи треба на такі збори ходити? Це вже бажання кожного.

У мене, як і у багатьох дівчаток, в шкільні роки трапилася найбільша і пристрасна любов. Про яку я потім згадувала в хвилини смутку і зневіри.

З Олексієм ми вчилися в одній школі, він був старший на рік.

Побачила я цього хлопця в перший раз, і потонула в блакитних очах…

Високий, спортивний хлопець справляв на всіх школярок враження, як тут не закохатися?!

Як зараз пам’ятаю – він випускник 11 класу, а я ще тільки в 10. У Льоші вже розписано майбутнє, а я ще не визначилася і пливу по хвилях.

Навіть не знаю як так вийшло, що він звернув на мене увагу! І вже через тиждень знайомства я була готова душу віддати за те, що б він хоч частку моїх почуттів відчував до мене.

Ми почали зустрічатися, все було як в казці. Я літала, і звичайно мало не закинула навчання, а ось Льошка навпаки був зібраним і йшов на медаль. Весь навчальний рік ми зустрічалися вечорами і, звичайно ж, він і став моїм першим чоловіком.

І ось, атестат вже отримано, і мій герой стояв на шляху до військового училища. Вже на носі вступні іспити, і Льошка поїхав в інше місто.

Спочатку писав часто, потім все рідше. Незабаром я зовсім перестала отримувати листи. Дізналася, що батьки його переїхали ближче до сина, а служив він в столиці.

Наше спілкування обірвалося. Я довго ридала, переживала. Найбільше непокоїла думка, що він, швидше за все, і не думає про мене.

Сяк-так я теж розпрощалася зі школою і вступила до медичного інституту. І туга стала поступово притуплятися.

…Час летить як стріла. Все змінюється, і я теж.

Тепер я дитячий лікар. Обожнюю свою роботу і віддаюся їй цілком. Є у мене і своя сім’я – чоловік і син.

Чи люблю я чоловіка? Напевно, не по-справжньому, але мені так зручно. Він мене цінує, любить і поважає, про що ще мріяти?

Чоловічою увагою я не обділена, тільки мені зовсім ніхто не цікавий, мабуть тому, що мій чоловік – це мій щит від усіх прилипал.

…Зазвичай я такі заходи, як зустрічі випускників, не відвідую. За 15 років жодного разу не ходила!

А тут однокласниця вмовила поїхати до наших, запевняючи, що там буде чудово і цікаво – збори учнів, які закінчили 9, 10, і 11 класи. По-суті, на цей раз не тільки своїм класом збираємося, народу передбачалося багато. Орендували цілий зал кафе.

Прибули ми рівно до призначеного часу. Всі столи вже накриті, «учні» за своїми класами розбиті. У кожного -окремий столик.

Ведучі на заході, наші дорогі вчителі присутні і купа офіціантів – одним словом, все по вищому розряду.

Ми сіли за потрібний столик. Довго розмовляли, піднімали тости.

Потім почалися танці. Кинулися запрошувати чоловіки, які погладшали і постаріли, своїх однокласниць. Я вже встигла перетанцювати з половиною свого класу. Сіла відпочити, як раптом мене знову взяв хтось за руку… Я обернулася – це був Льошка… Як?

Голова закрутилася! Він став ще гарнішим.

– Здрастуй! Потанцюємо? – його питання повернув мене до реальності і я пішла з ним танцювати.

Потім, ми весь вечір провели удвох. Базікали і посміхалися, ніби й не було 15 років за спиною. Його життя влаштоване, він підполковник. Є дочка. З дружиною не живуть уже 5 років.

Ми сиділи за окремим столом, не відриваючи очей один від одного, і я запитала: «Чому ти пропав?».

Виявилося, йому повідомили, що я його не чекаю. Батьки накрутили, що я вже зустрічаюся з іншим юнаком, а він їм повірив.

Потім було німе мовчання… Ця коротка мить повернула мене в той час, коли я, школярка, рука об руку крокую зі своїм коханим, і все життя ще попереду.

Ми обмінялися контактами і попрощалися.

Льоша, звичайно, запропонував мене підвезти, він був на авто, але я сказала, що краще буде, якщо доїду на таксі. Так наші дороги знову розійшлися…

Він дзвонив, і не раз… Але я постійно уникала зустрічі, шукала привід і причину. Чому? Напевно, винні принципи, ніколи не варто повертатися туди, де був щасливий.

Та й навіщо я буду руйнувати вже сформований світ навколо себе…

І все одно у мене тільки одна думка – чому він не приїхав за мною і повірив чуткам тоді, 15 років тому?!

Автор – Аліна М.

Читайте також: МИ З БАТЬКОМ НЕ ЗНАЛИ ЩО І РОБИТИ В ПЕРШУ ЧЕРГУ: ЧИ ТО ТАТУСЯ НЕДОЛУГОГО ШУКАТИ, ЧИ ЇЇ ЛАЯТИ, ЧИ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО ОНУКА ВСЕ НЕОБХІДНЕ КУПУВАТИ. НАВІТЬ КОЛИ ВОНА НАРОДИЛА, ТО ПЕРЕЇЖДЖАТИ ДО НАС НЕ ЗАХОТІЛА. НЕНАВИДИТЬ ВОНА СЕЛО І ВСЕ ТУТ. МИ ДОПОМАГАЛИ ГРОШИМА, ПРОДУКТАМИ І ЧАСТО ВІДВІДУВАЛИ ОНУКА. У КВАРТИРІ ІНОДІ ЗУСТРІЧАЛИ НЕЗНАЙОМИХ ЧОЛОВІКІВ, МЕНЕ ЦЕ НАСТОРОЖУВАЛО, І, ЯК ВИЯВИЛОСЯ, НЕ ДАРМА.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – з відкритих джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!