Лише на сьомому місяці я зізналася мамі, що вона скоро стане бабусею. Мама образилася, але вона сама винна в такому ставленні до себе.
– Ти серйозно? Сім місяців, Ірино? Сім місяців, і я нічого не знала?!
Мама схрестила руки і дивилася на мене з виразом, який змішав подив, образу та незрозумілий докір. Сидячи навпроти неї у невеличкій кав’ярні, я нарешті наважилася сказати правду. Та замість полегшення чи радості у її очах я побачила щось зовсім інше.
– Мамо, це не проти тебе. Я просто…
– Не проти мене? – вона обурено кинула серветку на стіл. – Це ще м’яко сказано. Я все життя мріяла про онуків, а ти навіть не довірилася мені розповісти, що я скоро стану бабусею!
Я зітхнула. Усе пішло не так, як я сподівалася. Але чи могла я очікувати чогось іншого?
Моя мама завжди була сильною жінкою. Надто сильною. Вона любила контролювати, виправляти, наставляти. І навіть якщо її поради були продиктовані найкращими намірами, у мене це викликало лише відчуття тиску.
Починаючи з мого тридцятиріччя, її улюбленою темою стали онуки. Кожна розмова починалася або завершувалася фразами:
– Ну що, коли вже буде поповнення?
– У твоєму віці я вже виховувала двох.
– Дивися, як бабуся Тамара з нашого будинку розчулюється зі своїми онуками. Я б теж так хотіла.
Спершу я реагувала терпляче. Посміхалася, кивала, віджартовувалася. Та коли наша з Богданом перший цікавий стан закінчився невдачею, це стало для мене справжнім потрясінням. А мама… вона не могла зупинитися.
– Може, вам треба більше відпочивати?
– Чи ти впевнена, що правильно харчуєшся?
– А ти не думала, що проблема в Богданові? Може, треба перевірити його… ну, ти знаєш що.
Ці слова “кололи” настільки, що після кожного візиту я плакала в подушку і думала, чому мама не може просто підтримати мене. Чому її “поради” звучать як звинувачення.
Ми з Богданом намагалися знову і знову. Але кожна спроба завершувалася невдачею. Лікарі не бачили серйозних причин, але це не заспокоювало. Мама тим часом вдавалася до ще більш важких методів.
– Якщо у вас не виходить, може, треба подумати про щось серйозніше?
– Або ти просто надто зациклена. Тобі треба “відпустити ситуацію”.
– Може, скоч в гречку, раз уже так склалося…
Це була остання крапля. Після тієї розмови я зрозуміла, що більше не можу говорити з нею про свої переживання. Натомість ми з Богданом вирішили обмежити будь-які згадки про цікавий стан чи дітей у спілкуванні з мамою.
І ось диво сталося. У нас вийшло. Спершу я боялася повірити, що цього разу все буде добре. Перший триместр пройшов у тривозі, другий – у надії. Ми з Богданом вирішили розповідати про це лише найближчим людям. І, як не прикро, мама до цього списку не входила.
Я носила вільний одяг, уникала довгих зустрічей із нею і намагалася якомога рідше піднімати слухавку, коли вона телефонувала.
Лише на сьомому місяці, коли приховувати стало неможливо, я вирішила розкрити карти. Ми зустрілися у кав’ярні, і я, нарешті, дозволила собі зняти пальто, відкривши вже помітний живіт.
– Я чекаю дитину, мамо.
Її обличчя застигло, як кам’яна маска. Спершу здивування, потім радість, і нарешті – образа.
Того вечора я довго розмірковувала над її словами.
– Ти не довіряєш мені.
Чи справді це було так? Або ж я намагалася вберегти себе від чергової порції критики й порад, які завжди були тягарем? Я пам’ятала, як вона роками наполягала на своєму. Як казала, що я сама винна в тому, що не можу всіх ощасливити дитинкою. Як порівнювала мене з іншими, змушуючи відчувати себе недостатньо хорошою.
І ось тепер, коли я зробила вибір захистити себе, вона бачить у цьому лише негатив в свою сторону.
Наступного дня вона прийшла до нас додому. Принесла великий пакет з дитячим одягом і сказала:
– Це я купила ще кілька років тому. Тоді сподівалася, що вже скоро стану бабусею.
Мені стало ніяково. З одного боку, я відчувала її щирість, з іншого – її слова завжди були про неї, а не про мене.
– Мам, я розумію, що ти засмучена. Але ти ж сама знаєш, чому я мовчала.
Вона промовчала. Мовчала довго. А потім лише тихо сказала:
– Я хочу тобі допомогти, Ірино. Але не знаю, як.
Чи варто було мені приховувати правду? Можливо, якби я була більш відкритою, наша з мамою історія склалася б інакше. Але чи могла я бути відкритою з людиною, яка так зі мною чинила?
Я звертаюся до вас, дорогі читачі. Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було розповідати про цікавий стан одразу, попри все? Або інколи навіть від найближчих потрібно захищати свої кордони?
Моя історія – це не лише про стосунки мами і доньки. Це про те, як ми справляємося з тиском, як будуємо кордони і як шукаємо баланс між любов’ю та самозахистом. Мені цікаво дізнатися вашу думку. Що б ви зробили, опинившись у моїй ситуації?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
