fbpx
життєві історії
Люба ходила до дядька Тараса допомагати з двійнятами: всі в селі знали, як з ним вчинила городська дружина. Він тоді приїхав з роботи на обід, а дівчатка восьмимісячні легенько у манежі прив’язані одна до одної і до бильця, щоб не випали. А Вероніки – шукай вітра в полі

Пшеничне поле скидалося на море, плескалося до самого обрію. Тарас любив сидіти за кермом великого нового комбайну, пливти у цих золотих хвилях.

Тарас був закоханий у свою роботу. І в молоду дружину вероніку. І донечок-двійнят обожнював. Тому на обід завжди мчав додому.

Приїхав того дня – пусто в хаті. Дівчатка восьмимісячні легенько у манежі прив’язані одна до одної і до бильця, щоб не випали. А Вероніки – шукай вітра в полі.  Записка на столі кухонному…

***

Тарас навчався в Києві у сільськогосподарському виші, але душа його ніколи не лежала до великого міста. Все йому тут не затишне і чуже було. Так і не звик до цього гамору й руху. Йому хотілося додому, де співає на вітрах пшениця і верби цілують хвильки його рідного ставочку…

П’ять років студентства відтарабанив на сорвість – і додому! Правда, не сам і не в своє рідне село, а в сусіднє, де була велика агрофірма, яка вже чекала його на роботу. Тим більше, тут ще й хата його прабабусі йому лишилася, в якій батьки зробили ремонт.

В ній і оселилися молоді, дітки скоро народилися.

Вероніку Тарас привіз з собою зі столиці. Вона вже чекала їхніх дівчаток.

Батьки Ніки не хотіли зятя з села для своєї випещеної доньки, але дівчина вперлася, хоч ти їй що: не можу без синіх Тарасових очей! Поїхала за милим в зовсім чужий для неї світ…

Як могла, Ніка приховувала свій стан розпачу від чоловіка бо бачила: він стомлений, неймовірно стомлений, але щасливий. Ночами до донечок встає, а вже о 5-й ранку – на роботу.

А Вероніці вже і очі його сині не потрібні, і діти ці, їхній нескінченний вереск… Їй одного хочеться – до мами й тата, у комфортну квартиру, у своє галасливе, живе, яскраве місто! Їй з подружками гуляти хочеться, по ресторанах-клубах, а не сидіти тут у Богом забутім кутку біля дітей, до яких вона нічого, крім роздратування, не відчуває.

Так і написала в тій записці, вилила все, що на душі. Тарас любить її, зрозуміє. Он у нього рідні скільки, хтось та допоможе з дівчатками. А їй тут не місце. Зв’язала легенько восьмимісячних дівчат шарфиком – одну до одної і до манежику, щоб не випали. За валізу – і в таксі, що біля двору вже чекало…

***

Тарас любив. Зрозумів. А ще більше – злився. Ох, як же злився! Весь світ рознести хотілося, а особливо Київ.

Але стримав себе. Нікому не пожалівся. Дружині два місяці не дзвонив, поки не охолонув повністю. Тільки в той день, після втечі Вероніки, він начальникові подзвонив і на один день відгул попросив: треба ж було щось з Вірочкою і Надійкою вирішити.

Розлучалися заочним рішенням, через адвокатів.

На перший тиждень до Тараса приїхала мама, але постійно з ним жити, звичайно, не могла: робота, худоба, город вдома. Сестра старша у райцентрі з родиною, троє дітей в неї, їй не до братових малих…

Мама поїхала в п’ятницю на вихідні додому, а в суботу зранку сусідка, Любочка п’ятнадцятирічна, прибігла і заявила:

– Дядьку Тарасе, я з малими сидітиму. А що? Я дев’ятий клас закінчила, а вчитися далі поки що не піду: мамці з меншими допомагати треба, та й немає в мене хисту до тих наук. Тато каже, що підзбирає грошей, тоді, може, я в технікум вступлю. Видно буде. А поки тобі можу допомагати, вони ж такі милесенькі, ваші Віра й Надюшка! Мені не важко. Я задаром!

Тарас хотів платити дівчині, але і вона, і її батьки відмовилися: всі в селі знали тарасову ситуацію, всі хотіли допомогти 27-річному комбайнеру з неймовірно синіми очима.

***
Коли Любі виповнилося 18, а Тарасу – 30, справили скромне весілля, розписалися.

Тарас навіть вдячний тепер Вероніці, адже він такий щасливий зі своїми Вірою, Надією і Любов’ю! І хто б міг таке передбачити?

Та у Бога все готове.

***
Віруні й Надійці зараз вже по вісім рочків, у них підростає братик Ромко.

А в будинку синьоокого комбайнера Тараса, який так любить своє пшеничне море за селом, завжди затишно пахне Любиними пишними і повітряними, наче хмаринки в небі, пиріжками. Зима он за вікном – а у них тепло і дитячий сміх, і Люба біля плити борщ доварює, розповідає чоловікові, як малі бешкетували, поки він на роботі був. Розповідає – і сама сміється, дзвінко і майже по-дитячому.

Автор – Олена Мірошниченко

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook