– Люба моя, це ж чудово! Я так мріяв стати батьком. Ти зробиш мене найщасливішою людиною на світі!, – сказав Тарас, коли сам зрозумів, що я чекаю дитину. Я до останнього йому не зізнавалася, бо насправді, дитинка не його
Моя історія починається два роки тому, коли я зустріла Тараса на одному з місцевих свят у нашому селі. Він щойно переїхав із Львівщини, купивши ділянку, що пустувала десятиліттями.
Жителі дивилися на нього скоса, шепотілися, бо не розуміли, чому молодий і енергійний чоловік залишив життя у великому місті заради нашої тиші та простоти.
Та Тарас, зі своєю усмішкою, швидко знайшов шлях до сердець людей. Він організував агротуристичний бізнес, запустив фестивалі і навіть розпочав реставрацію старої церкви.
Я була тією, хто підкорив його серце, хоча навколо нього завжди крутилися інші дівчата. Ми швидко зблизилися, і через пів року він зробив мені пропозицію. Весілля ми запланували на осінь – за словами Тараса, найщасливіший час для шлюбу. Я не могла дочекатися дня, коли стану його дружиною.
Та життя має свої підступні плани.
Одного разу, коли Тарас поїхав на чергову конференцію, у нашому селі зупинився гість – Олег, турист із Києва. Він мав у собі щось особливе: сильну харизму, захопливий голос, і ту свободу, якої я ніколи не відчувала. Ми разом організовували вечір для туристів, і після кількох келихів домашнього “червоненького” я дозволила собі занадто багато.
В ту ніч усе було спонтанно. Я знала, що це помилка, ще до того, як залишила його кімнату на світанку. Наступного дня Олег поїхав, залишивши свій номер телефону. Я його порвала на дрібні клаптики і пообіцяла собі, що більше ніколи цього не згадаю.
Але світ не такий простий.
Через кілька місяців, коли ми з Тарасом вже готувалися до весілля, я помітила, що щось не так. Лікар підтвердив – я чекаю дитину. На перший погляд, це була чудова новина. Тарас світився від щастя, його плани стали ще грандіознішими. Він планував, як вчити дитину грати на бандурі, як разом будемо садити садок і оберігати наше спільне гніздо.
А я не могла позбутися страху. Календар і думки не давали мені спокою. Розрахунки не сходилися: існував реальний шанс, що дитина не від Тараса.
Я заздрю тим людям, які можуть легко закривати очі на свої помилки. Але кожен раз, коли Тарас розповідає комусь, як чекає на нашу дитину, я відчуваю, як мені темніє в очах. У мене є вибір: або мовчати і сподіватися, що правда ніколи не випливе, або зізнатися і ризикувати втратити все.
Що б ви зробили на моєму місці? Як сказати людині, яка тебе любить, що в твоєму серці і твоєму минулому є таємниця, яка може змінити все? Можливо, я ніколи не наважусь розповісти правду. Але чи варто жити з цим каменем на серці, кожного дня боячись, що він може впасти і зруйнувати все?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
