Любава не хотіла йти на це свято. Знала вона Миколу і його дружину. – Будуть показувати, які вони “круті”. – Мені мій Колька і салон краси оплатив, і каблучку з діамантом подарував. – А що мій? Мій “млямля”, якого світ не бачив. Нудно мені з Романом. Не мужик, а якась тряпка. – Всю забаву Люба злилася. – Коля диви який! Справжній мужик. І жарти доречні, і тости цікаві. – І ось настав час збиратися додому.
Любу її чоловік Роман не те слово – дратував. Розмазня. Недотепа… Ласкавий такий, сюсюкає вічно і голос такий пискливий робиться від цієї лагідності. Дратував, що аж подих від роздратування перехоплювало. Хотілося тарілку об стіну і… А тут ще на день народження запросили друзі. Сімейна пара. Чоловік – імпозантний брюнет з низьким баритоном, красень, задивитися можна.
Та й дружина в подружній парі не поступалася. А як інакше, якщо їй люблячий чоловік то шубу, то каблучку, то салон краси оплатить!
Все застілля Люба похмуро мовчала, через силу усміхаючись. Роздратування накопичувалося. І жартував щось чоловік іменинниці смішно, і тости які цікаві говорив…
“А мій-то що б сказав? Бурмотів б невиразно і посміхався зніяковіло, як дитя беззахисне”, – кипіла подумки Люба. Хоч розлучайся.
Стемніло. Подружжя вирішили провести гостей, які засиділися, заодно і прогулятися. У світлі ліхтарів блищав вологий від дощу асфальт. Холодний весняний вітер приємно освіжав після пари келихів червоненького. Йти було недалеко, хвилин двадцять. Люба і не помітила як шлях їм перегородили троє.
“Подиміти чимось є? – нахабно запитав найбільший з трьох. “Годинник, гроші, золото? Мобільники. Все сюди, раз-два!” В руці смутно блиснуло щось ріжуче.
Коля (чоловік подруги) судомно вдихнув і почав розстібати годинник. Люба остовпіла в подиві.
“А ну розбіглися”, – раптом спокійно і чітко сказав чоловік Люби, звертаючись до головного.
Хлопці отетеріли. У Люби похололо всередині.
“Тільки ворухніться, побачите, що буде”, – так само буденно сказав Роман. Дружина Колі повільно-повільно перемістилася за спину чоловіка Люби, туди ж подався і сам Микола.
Трійця не дихала. Потім головний, мабуть, зробивши якісь висновки, натужно розсміявся.
“Так пожартували ми, мужик, “димок” шукали. Ну немає, так і не треба. Пішли хлопці”.
Їх кроки було ще довго чутно. І лише тоді до Люби повернулася здатність дихати. Її трясло від переляку.
“Ну що ти, що ти, зозулька моя, злякалася?” – вже звичним, злегка гугнявим голосом м’яко пробурмотів Роман і обійняв за тремтячі плечі.
…Вранці Люба клопотала на кухні. Готувала омлетик з сиром, накривала стіл, заварювала найміцнішу каву, яку так любив її Ромашка. “І ніякий він не недотепа”, – подумала Любава з любов’ю. На годиннику була сьома ранку.
Як добре, що Люба все ж розгледіла в чоловікові того одного і неповторного. Чого і вам усім бажаємо!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
