— Любо, ти все не так зрозуміла, це просто плани, — виправдовувався чоловік, стискаючи телефон у руці. Я мовчки дивилася на його валізу, розуміючи, що квиток у Львів був виписаний зовсім не для мене.
Була друга година ночі. У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише ледь чутне цокання годинника на стіні. Люба обережно провела рукою по простирадлу — воно було вже зовсім холодним. Значить, Роман пішов досить давно. Раніше вона не надавала цьому значення, думаючи, що у чоловіка просто безсоння або він знову засидівся за робочими звітами на кухні. Але останнім часом ці нічні зникнення стали надто регулярними.
Вона сіла на ліжку, обхопивши плечі руками. Нічна прохолода пробиралася під тонку сорочку, але серце стискалося зовсім не від холоду. Якась незрозуміла тривога, яку вона глибоко ховала в собі вже кілька місяців, раптом вирвалася назовні. Люба вирішила не чекати в темряві, а подивитися, чи все гаразд. Можливо, йому знову стало важко заснути через тиск чи втому.
Вона тихо встала, намагаючись не шуміти капцями по паркету. Двері спальні відчинилися майже беззвучно. У коридорі було темно, лише з-під дверей кухні пробивалася вузька смужка світла. Люба зробила кілька кроків і зупинилася біля самої стіни, затамувавши подих.
Вона почула його голос. Роман говорив тихо, але в нічній тиші слова були виразними.
— Та ні, вона нічого не підозрює, спить собі спокійно.
Люба завмерла. У голосі чоловіка звучала така ніжність, яку вона не чула вже дуже давно. Він сміявся — тихо, задерикувато, як колись у перші роки їхнього знайомства.
— Я вже все спланував. Катерино, потерпи ще зовсім трохи. Наступного тижня я скажу, що їду у відрядження до Львова, а насправді ми поїдемо в гори. Тільки ти і я. Я вже забронював той самий будиночок з видом на озеро. Це буде наш час.
Усередині Люби щось обірвалося. Кожне його слово було як гостра голка, що прошивала душу. Вона стояла в темному коридорі, притиснувшись спиною до холодної стіни, і не могла повірити власним вухам. Десять років спільного життя, спільні мрії про ремонт у вітальні, поїздки до батьків на свята, плани на майбутнє — усе це в одну мить перетворилося на попіл.
— Звісно, я тебе люблю, — продовжував Роман. — Ти ж знаєш, що з нею мене тримає лише звичка. Але скоро все зміниться, обіцяю.
Люба відчула, як по щоках покотилися сльози. Вони були гарячими і солоними, але вона навіть не намагалася їх витерти. Вона просто стояла і слухала, як чоловік, якому вона довіряла більше, ніж собі, обговорював спільний відпочинок з іншою жінкою.
Вона не стала вриватися на кухню і влаштовувати сварку. Сил на крики просто не було. Повернувшись до спальні так само тихо, як і вийшла, вона сіла на край ліжка. Темрява більше не здавалася спокійною — вона була задушливою.
Люба ввімкнула настільну лампу. Світло боляче вдарило по очах, але воно допомогло їй зібратися з думками. Вона підійшла до шафи і витягла велику дорожню сумку, яку вони зазвичай брали у відпустку. Руки трохи тремтіли, але в душі раптом з’явилася дивна, майже холодна рішучість.
Вона почала складати його речі. Сорочки, штани, светри — усе це летіло в сумку без жодного порядку. Вона не вибирала краще чи гірше, вона просто звільняла простір у своїй шафі і у своєму житті.
Минуло близько двадцяти хвилин. Роман нарешті закінчив свою розмову. Люба почула, як клацнув вимикач на кухні, і кроки чоловіка наблизилися до спальні. Коли він відчинив двері і побачив увімкнене світло та дружину біля відкритої валізи, він на мить розгубився.
— Любо, ти чого не спиш? Що це за збори посеред ночі? — запитав він, намагаючись надати голосу звичайного тону.
Люба повільно повернулася до нього. Її очі були червоними від сліз, але погляд був твердим.
— Я допомагаю тобі зібратися у твоє відрядження до Львова, — відповіла вона спокійно.
Роман зблід. Його самовпевненість миттєво зникла.
— Про що ти говориш? Яке відрядження? Я нікуди не збирався прямо зараз.
— Не треба, Романе. Я все чула. Кожне слово про будиночок біля озера, про Катерину і про те, що нас тримає лише звичка.
Він відкрив рот, щоб щось сказати, мабуть, чергову неправду, але Люба жестом зупинила його.
— Не витрачай слова. Вони більше нічого не варті. Я зібрала твої першочергові речі. Решту забереш пізніше, коли мене не буде вдома.
— Любо, почекай, давай поговоримо. Ти все не так зрозуміла, це було просто… — він затинався, шукаючи виправдання.
— Ти справді хочеш сказати, що бронювання будиночка для іншої жінки можна зрозуміти якось інакше? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Ти сказав, що я нічого не підозрюю. Ти помилився. Тепер я знаю все, що мені потрібно було знати.
Роман підійшов ближче, намагаючись взяти її за руку, але вона відсторонилася.
— Бери сумку і йди, — сказала вона тихим, але непохитним голосом. — Йди до тієї, з якою тобі не заважає звичка.
— Куди я піду в такий час? Надворі ніч!
— Це вже не моя турбота. У тебе ж є телефон, забронюй собі ще щось. Тільки вже зараз.
Роман ще кілька хвилин намагався сперечатися, потім перейшов на ображений тон, але, побачивши, що Люба більше не реагує на його слова, він нарешті схопив сумку. Біля порога він зупинився, сподіваючись на останній шанс, але Люба просто відвернулася до вікна.
Двері зачинилися. Звук замка відлунав у порожній квартирі. Люба підійшла до дверей і повернула ключ. Тільки тоді вона дозволила собі видихнути.
Вона підійшла до вікна і побачила, як Роман виходить з під’їзду. Він виглядав маленьким і розгубленим зі своєю сумкою в руках. Він сів у машину, і через хвилину червоні вогні фар зникли за поворотом.
Люба повернулася до спальні. Вона не відчувала радості, але й того нищівного болю, що був годину тому, теж уже не було. Замість нього прийшло дивне відчуття порожнечі, яка з часом мала заповнитися чимось новим.
Вона лягла на свою половину ліжка. Вперше за довгий час вона знала, що завтрашній ранок буде іншим. Не буде більше брехні за сніданком, не буде більше недомовок і підозр. Вона була одна, але вона була чесна з собою.
Ніч поступово відступала, на горизонті з’являлися перші ознаки світанку. Люба дивилася на небо і думала про те, скільки жінок зараз так само, як вона, стикаються з подібним вибором. Чи варто терпіти заради звички, чи краще знайти в собі сили піти в невідомість, але з гордо піднятою головою?
Життя занадто коротке, щоб витрачати його на тих, хто не цінує твою вірність і любов. Вона знала, що попереду буде важко, будуть розмови з родичами, поділ майна і самотні вечори. Але вона також знала, що більше ніколи не дозволить нікому зробити себе запасною частиною в чиємусь подвійному житті.
Кожен кінець — це початок чогось іншого. І нехай цей початок був болючим, він давав надію на те, що колись вона зустріне людину, для якої слово вірність не буде порожнім звуком.
А як би ви вчинили на місці Люби? Чи можна пробачити таку зраду, якщо людина каже, що це була лише миттєва слабкість, чи краще відразу ставити крапку, як це зробила наша героїня?
Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати, що ви думаєте про такі життєві ситуації. Ставте вподобайку цій історії, якщо вважаєте, що Люба вчинила правильно, це дуже важливо для підтримки нашої праці!
