Любонько, я твоїх дітей нормально виховую, а ти їх занадто балуєш, – постійно говорить мені мама чоловіка.
Діти вже до неї не їздять з бажанням, але їхня бабуся не хоче м’якшати, лишаючись строгою.
Мені взагалі здається, що у Марини Іванівни, мами мого чоловіка Остапа, якісь давні уявлення про виховання дітей.наші синочки вже не дуже люблять і їздити до бабусі. Натомість сама Марина Іванівна вважає, що вона єдина людина, яка займається вихованням дітей.
У нас із чоловіком двоє синів. Старшому Петрику виповнилося тринадцять років, молодшому Іванку вісім. Діти ростуть з різними характерами та захопленнями, але об’єднує їх одне – обидва непосидючі і ось тепер відмовляються їздити до мами чоловіка. Старший просто вже не їздить, а молодший готовий у своїй кімнаті прибирати весь тиждень, аби до бабусі не потрапити.
Я з мамою Остапа ніколи близько не спілкувалася, ми довгий час жили у різних містах. Свекруха була вся у своїх справах і турботах, тому до нас з повчаннями не втручалася, жила своїм життям. Мене такий підхід влаштовував. З онуками вона теж майже не бачилася, зазвичай обмежуючись привітами та гостинцями.
Три роки тому мама Остапа пішла з роботи, вирішила, що втомилася працювати і час йти на заслужений відпочинок. Продала квартиру у своєму далекому містечку та перебралася ближче до нас. Спочатку Марина Іванівна оглядалася, обживалася, а потім натхненно почала займатися онуками, що не припало до душі нікому.
Підхід до виховання у свекрухи своєрідний – вона вважає, що дітям у всьому потрібна суворість. Наші діти у неї в гостях могли стояти в кутку, працювати по дому, їхня думка і побажання щодо меню не враховувалася зовсім. Молодший, який і вдома їв неохоче, міг по кілька годин сидіти над тарілкою якоїсь манки чи супу.
– Навіщо ви дитину змушуєте їсти, не хоче – нехай не їсть, – говорила я, забираючи засмученого сина.
– А в мене поросят немає, що, викидати тепер? Розбалували ви їх! У нас у сім’ї їжею розкидатися не заведено, – відповідала Марина Іванівна.
– А у нас у сім’ї не прийнято дітей через коліно ламати!
Усі мої з нею нейтральні стосунки полетіли шкереберть. Свекруха вирішила надолужувати втрачене і з небувалою активністю тепер брала участь у нашому житті і побуті. Я, звісно, цьому протистояла. Зрештою, я теж вже далеко не вчорашня школярка, щоб мене вчити прати кухонні рушники та мити підлогу.
– Вона просто по роботі звикла завжди щось робити, кимось командувати, ще не перебудується ніяк. Ти постарайся бути з нею пом’якше, – умовляв мене чоловік.
Але будь-яку м’якість мама Остапа сприймала як слабкість. Якщо стосовно себе я таке терпіти ще могла, то щодо дітей – ні. Вони вже досить дорослі, щоби мати свою думку. А це бабусі не подобалося.
У результаті нині діти відмовляються до неї їздити. Старшого вже не змусиш, дорослий же вже. А для молодшого це дуже небажана подія – вирушити до бабусі. Варто озвучити таку ймовірність – дитина шовкова стає. Мабуть, ще не скоро забуде, як вона з ним вісім годин хатку робила. Це в першому класі.
Свекруха засмучується, що онуки до неї не їздять, а пояснювати їй, що вона сама не права – даремно трусити повітря.
– Запустили ви дітей, звісно, розбалували. Але хоч я їх нормально виховаю, а то ти їх зовсім розбалуєш, – вважає мама чоловіка.
Пестити дітей – це просто не змушувати їсти те, що їм не подобається, не виривати аркуші з зошита через одну помарку, не оголошувати дітям бойкот, бо вони в чомусь з тобою не згодні. Словом, усе, що стосується, в моєму розумінні, нормальних взаємин між матір’ю і дитиною, для свекрухи означає “балувати”.
– Бідний ти мій, як ти за такої матері нормальним виріс? – питала я чоловіка.
– А мене бабуся виховувала, мамі ніколи було, вона то працювала, то собою займалася, своїми справами і інтересами, – знизує плечима Остап.
Отак – свого сина вона не виховувала, передала на матір, зате за онуків узялася не на жарт. Навіть чоловік уже погоджується, що мама перегинає, і її треба якось обмежити у спілкуванні з дітьми. Але я б воліла, щоб вони гарно спілкувалися з бабусею. Аби тільки Марина Іванівна пішла нам усім на зустріч, сама захотіла порозумітися і почути нас, а особливо – хлопчиків.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
