fbpx

Люда зі здриганням згадувала життя з батьками: убога квартира, злиденна зарплата матері, вічно п’яний батько. Вона мріяла швидше закінчити школу та поїхати подалі

Люда зі здриганням згадувала життя з батьками: убога квартира, злиденна зарплата матері, вічно п’яний батько. Вона мріяла швидше закінчити школу та поїхати подалі.

Вискочивши заміж за першого зустрічного, вона перебралася зі своєї квартирки до комфортабельної трішки чоловіка. Ну, як чоловіка, його мами.

Свекруха не надто зраділа новому члену сім’ї, але нічого не сказала, хоча в неї навіть не запитали, чи хоче вона жити в квартирі зі сторонньою людиною.

Люда не вважала за потрібне готувати їжу або просто витерти пил, а чекавши вже дитину, зовсім не хотіла робити. Затишно розташувавшись на дивані, Люда воліла взагалі з нього не вставати. Що ближче, то більше Люда насідала на чоловіка: треба мінятися кімнатами з мамою.

Адже мамина кімната більша, а нам треба місце для ліжечка. Мамині квіти на балконі? Дурниці. Як можуть бути квіти важливішими за єдиного онука? Переїзд відбувся. Галині Іванівні довелося віддати свого кота, адже невістка відмовлялася їхати додому з лікарні, побоюючись можливої ​​алергії.

“Твоя мама мене не любить, вона нас обов’язково посварить”, – скаржилася Люда чоловікові. І всі слова матері про ліниву господиню і недолугу маму син пропускав повз вуха.

Люда не любила сина. Вона вважала що варта більшого, а не пелюшок, підгузків і безсонних ночей. Чоловік, що розумів, відпускав Люду відпочити з подругами або з’їздити до батьків. Згодом стало нормою її відсутність будинку з вечора п’ятниці по неділю. Якось її не було цілий тиждень.

Галина Іванівна дуже переживала за сина та онука. Вона спробувала поговорити з чоловіком про неприпустимість поведінки його дружини, але він тільки відмахувався-самі, мовляв, розберемося.

Коли Галині Іванівні дали путівку до санаторію, Люда вибухнула. Вона кричала, що світла білого не бачить і їй теж треба відпочити. Санаторій скасували, онука залишили бабусі та молоді батьки відлетіли відпочивати до Туреччини. Повернувся з відпустки один син, Люда відмовилася повертатися додому.

Вони стали жити втрьох, Олексій працював, а Галина Іванівна виховувала онука. Вона вчила його читати та писати, грала з ним у піратів та розповідала на ніч казки.

Милуючись онуком, вбраним у гарний костюм, Галина Іванівна допомогла йому зібрати портфель і дала букет квітів. Сьогодні Андрійко пішов до сьомого класу. “Шкода, тато тебе не бачить” – сказала Галина Іванівна, змахнувши непрошену сльозу.

Син не стало два роки тому, нешасний випадок. Запевнивши бабусю, що все буде добре, швидко цмокнувши в зморшкувату щоку, онук втік до школи.

Пролунав дзвінок у квартиру. Відчинивши двері, Галина Іванівна не повірила своїм очам. На порозі стояла Люда. Вона виглядала пом’ятою, була не дуже охайно одягнена і в очах у неї стояли сльози.

Вони сиділи на кухні та розмовляли. Люда плакала. Вона шкодувала про свої вчинки та про свою безладність. Вона корила себе за бажання бездіяльно жити. Каялася за ставлення до Олексія та сина. Нарікала на молодість, дурість і нестерпні умови життя з батьками.

Перепрошувала за все зло, що завдала свекрусі.

Люда залишилася. Влаштувалася на роботу, намагалася знайти підхід до сина і прагнула у всьому догодити жінці, яка зростала її сина.

Дюда довго має завойовувати довіру відданих нею людей, але вона з оптимізмом дивиться в майбутнє.

Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.

You cannot copy content of this page