Людмила Артемівна зайшла до мене в жалобній пов’язці. Обговорювали з нею ескізи, поговорили про те, про це і тут вона розповіла, чим обернулася для її сім’ї спадщина. Воістину спадок виявився фатальним.
Ось що мені розповіла моя давня добра знайома Людмила Артемівна.
– Ми з чоловіком, Андрієм Павловичем, знайомі були майже 70 років. Він доброї душі людина, допоможе завжди, така порядна, його і на роботі цінували і дружина дуже любила, друзі поважали.
А жити ми почали разом лише 2 роки тому. Він тоді овдовів, і я теж трохи раніше, а ми колись зустрічалися трохи після школи, але тоді до одруження справа у нас не дійшла.
Ось тільки коли обоє самі залишилися і вирішили собі пожити, разом. Ми одружилися офіційно, Андрій Павлович так хотів, хоч я на цьому не наполягала. Але коли він хоче, як я можу відмовити, звичайно я не була проти.
А ось у що наше життя завдяки фатальному спадку перетворилася я зараз розповім. Близько трьох років тому нестало його першої дружини, у неї була донька від першого шлюбу – Катерина, яка сама вже майже пенсіонерка, хто її батько – ні мені ні Андрію невідомо, сама матір Катерини говорила, що батько її був льотчиком і не повернувся з польоту, а Андрій Павлович прийняв дівчинку, став їй за тата, хоч і не удочеряв офіційно.
Спільних дітей у них із дружиною не було. Так ось, як не стало матері, Катерина вступила у спадок на 1/4 частку на квартиру Андрія павловича. Чому його квартиру? А дуже просто!
Цю квартиру ще 1974 року він отримав від рідного підприємства за те, що на ньому працював. З дружиною своєю він познайомився лише у 1977 році, а одружилися вони у 1979 році, Катерина на той час уже школяркою була.
У 2012 році квартиру за наполяганням дружини вони з Андрія приватизували, вона, хоч і маленька, але своя. Катя на той час вже буда багато років заміжня і жила в обласному центрі у своїй квартирі, гроші на яку, до речі, допомагав платити і Андрій Павлович.
І ось Катерина вступає у спадок, ніякого відношення до цієї квартири не має, але їй перепадає 1/4 частина квартири. Катерина і її чоловік почали посилено тиснути на Андрія, мовляв, давай виплачуй мою частку.
Андрій Павлович говорить: Катю, май совість, ми тобі допомагали твою велику трикімнатну квартиру у Запоріжжі виплачувати, в кооператив платили, за що ти хочеш від мене частку в квартирі, яку я своїм трудом заробив?
Але Катерина не вгамувалася і чоловік її Ігор говорив: давайте, платіть, що належить, мені моїй доньці треба сім’ї квартиру, якраз така сума потрібна. А дочці тій майже сорок років і чоловік є, і працюють обоє, а совісті вистачало зі старого тягнути!
Адже на той момент Андрію Павловичу 86 років було. Він був міцний чоловік, а ці люди його за два роки судів його звели. Вони ж хотіли, щоб він їм кімнату маленьку віддав, там всього 9 квадратних метрів, але він відмовився, і тоді вони на нього до суду подали, у нього здоров’я одразу полетіло, як цей Ігор зі своєю Катериною дзвонить, так у Олександра Івановича відразу руки тремтіли починали. Я скільки чоловіку говорила, щоб не відповідав їм, але Андрій все одно брав трубку.
Ігор почав телефонувати і говорити, що до нас у маленьку двокімнатну підселить квартирантів-заробітчан. А потім почав приходити з ріелторами чи покупцями, показувати кімнату. Бувало, що й двічі на день.
Заявляв, що жити спокійно все одно не дасть. Говорив, давайте гроші або продавайте квартиру і віддавайте нам одну чверть суми, а на решту купіть собі що-небудь.
Андрій Павлович після таких слів мало не сльози. Він у цьому будинку стільки років прожив, а його змушують продавати!
А ось світовий суддя кімнату їм не присудив, у рішенні вона написала, що виділити не можна кімнату, тому що їм 1\4 частина від квартири – це всього 7 квадратних метрів належить, а кімната – 9 метрів. А потім вона нам сказала, що ось так у нас закони складені, що дозволяють ось так зі старими, що треба для цих «спадкоємців» гроші шукати, хоч скільки зможете.
Ну ми віддали прощальні мої та його прощальні, і ще 300 000 я вигадала, продавши гараж свого чоловіка в Київській області. Зібрали, через адвоката передали під розписку ці гроші, все що у нас було, Катерині.
Залишилися без будь-яких накопичень взагалі. Він дуже переживав. А потім у Андрія здоров’я погіршилося, він все ніяк не міг зрозуміти, за що так з ним. І все повторював: за що Катя так зі мною? Чому я повинен все віддати, щоб залишитися у власній квартирі? Я ж її своїм трудом заробив!
А я не знала що сказати, заспокоювала його, а він від усіх цих хвилювань зовсім ослаб, а останні дні взагалі почав замовлятися, покликав мене до спальні і каже: «Дивися. Ніночка, Ігор прийшов. Ігоре, як ти міг? Ти взагалі ніякого відношення до нашої родини не мав і не маєш, але вам квартиру допомогли збудувати, платили я і дружина, а ти совість втратив, зі старими так? А я йому кажу, Андрійку, немає жодного Ігоря, тобі здається.
А він тоді сказав, щоб тебе ніхто не міг образити, я тобі все заповідаю, і запросив нотаріуса. Заповіт наступного дня написав на мене, а я кажу, Андрію ти чого? Живи довго, як я без тебе? А він як відчував, сказав: не те вже моє здоров’я, Ніночко, Пробач мені, що так все вийшло, що наші з тобою дні життя були цим затьмарені. Вибач, що тебе не зміг від цього захистити. Без штанів лишилися. Прости мене і знай, що люблю тебе!
Я його поцілувала в носик, як він любив, і притулилася до нього і плачу, а він гладив мене по спині і казав: «Ніночко, Ніночко, мила моя», так і просиділи до півночі.
І все. На ранок я вже лишилася сама.
Ось така спадщина, будь вона неладна і ті, хто придумав такі закони. Була людина – і немає людини, – зітхнула, змахуючи солону сльозу, Людмила Артемівна.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
