Ми завжди були небагаті. Жили в селі і зараз живемо. Все життя працювали, не покладаючи рук. Працювали в радгоспі і своє підсобне господарство мали. Тримали всяку скотину і велику, і дрібну. Не можна було не тримати – магазини напівпорожні були. складно з продуктами.
А сім’я складалася з чотирьох осіб – ми з чоловіком так синок з донечкою. Господарство своє допомагало.
Водилося в будинку і м’ясо, і молоко, і яйця, і фрукти-овочі. Все це давалося нам завдяки нашому нелегкому труду.
Бувало, прийдеш з роботи і не про відпочинок думаєш, а берешся за справи по господарству. Так за день наробишся, що до ночі ніг під собою не відчуваєш…
А потім діти дорослими стали – розлетілися у різні сторони.
Першим син поїхав. Прийшов з армії, пожив в селі місяць, потім поїхав на північ нафту добувати.
Слідом за сином і дочка покинула рідну домівку. Поїхала в місто професію отримувати, а там і заміж вийшла.
Дочці ми допомагали перший час. Виручали харчами, поки вона в декретній відпустці була і зять один працював.
Пізніше донька не стала потребувати нашої допомоги, перестали вони з зятем за продуктами приїжджати.
Мабуть, стали досить заробляти.
А ми з чоловіком худобу тримати не кинули, продовжували цим за звичкою займатися. І з’явився у нас невеликий прибуток від свого господарства. Не з’їдали ми вдвох, що вирощували, і почали продавати надлишки.
М’ясо продавали, молоко, влітку – курячі яйця. Вийшли обоє на той час на пенсію, а тут з’явився ще й постійний дохід. Стали потроху відкладати грошенята на чорний день і зібрали близько п’ятисот тисяч.
Але минулого ріку все змінилося. Тане наш з чоловіком фінансовий запас. Продірявилася фінансова подушка. Можливо, самі ми винні в цьому.
Якось навесні, в травні минулого року, ми тоді картоплю збиралися садити, приїхала дочка з сім’єю. До цього давно не приїжджали, а тут приїхали. Приїхали і стали скаржитися. Сталося у дочки на роботі скорочення, і вона під це скорочення потрапила.
Тепер безробітна. Сказала, що жити важко на одну зятеву зарплату. Ми з чоловіком порадилися і дали їм грошей. Шкода – рідна кров, хіба не даси.
Подякували вони, дочка навіть розцілувала нас. І поїхали. Ми думали, хоч на один день залишаться, щоб допомогти нам з посадкою картоплі, але ні – поїхали.
Але ми не образилися. Ми задоволені залишилися, що самі допомогли донечці в скрутну хвилину життя, а ми – ладно, без допомоги обійдемося.
Минуло два місяці. Знову дочка приїхала. Думали, порадує вона нас. Скаже, що все у неї добре. Але не порадувала. Сказала, що все погано: роботи немає, борг за квартиру по комуналці з’явився.
Чоловікової зарплати зовсім ні на що не вистачає. Доведеться для покриття боргів кредит брати під великі відсотки.
Розповідає нам все це, а сама плаче. Зглянулися ми над нею бідненькою і знову дали грошей.
Вона зраділа, розцілувала нас.
Батько їй сказав тоді: «Донечко, ти нас не дякуй поцілунками, а краще дякуй справою. Приїжджайте через тиждень з зятем, допоможіть нам сіно для корови заготовити».
Вона у відповідь: «Так, тато. Обов’язково приїдемо, обов’язково».
Сказала, але не виконала обіцянку – не приїхали, не допомогли.
Подзвонила дочка по телефону. Повідомила, що немає можливості допомогти нам із заготівлею сіна, що коли їм – справ у них багато, зайняті занадто сильно.
Чоловік тоді дуже розсердився. Сказав, що більше ніякої фінансової допомоги для дочки і зятя від нас не буде. Я чоловіка повністю підтримала. Не буде більше ніякої фінансової підтримки з нашого боку. Бо не цінують вони нас. Приїжджають, коли їм гроші потрібні, а коли на допомогу їх покличеш – відразу відмовки якісь знаходять.
Марія Г.
Передрук заборонено.
Фото – “Про Карпати”
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
