Мабуть я була не найкращою матір’ю, раз мені довелося просити милостиню. Діти мало того, що не допомагають, так ще й відбирають що тільки можна. Дочка просить для онуків, а син постійно заходить щось поїсти. Ні-ні, мені не шкода. Ось тільки чим потім сплачувати за комунальні послуги, незрозуміло.
Коли я розмовляла про це з дітьми, ті ігнорували мої слова або стверджували, що в моїй квартирі щось мало завалятися, тобто якісь збереження. Але звідки?
Тому я була змушена просити милостиню в метро чи на вулиці. Я не знала іншого способу здобути гроші. Переборюючи почуття сорому і незручності, я разом з іншими жебраками просила у перехожих хоч якусь дрібницю. Я повторювала за ними і читала молитви. Але жебраків було забагато, а щедрих перехожих мало.
Мені кидали зовсім рідко й мало, а сидіти навколішки у вітряну погоду було дуже важко.
Якоїсь миті я зробила те, чого сама від себе не очікувала. Один за одним я почала читати вірші. Костенко, Павличка, Стуса, Шевченка – усіх, кого я пам’ятала. У мене завжди це добре виходило, та й пам’ять не підводила.
Грошей стало трохи більше. А кілька людей зупинилися послухати мене. Серед них була огрядна жінка в окулярах із товстою оправою. Вона підійшла до мене і сказала:
– Вам тут не місце. Ходімо зі мною.
Спочатку я відмовилася. Мені і так було ніяково і страшно, а тут ще й підвищений інтерес незнайомки.
– Адже ви точно їсти хочете, – не здавалася жінка.
Я кивнула. Повільно піднялася з колін, підібрала гроші і пішла з незнайомою жінкою.
Через кілька вулиць ми завернули на подвір’я та пройшли до під’їзду. У квартирі незнайомки я вперше за весь день розслабилась. Мене пригостили супом та картоплею з сардельками, а потім подали чай із цукерками.
– Вибачте, я не поцікавилася, як вас звати?
– Кличте мене Світланою Михайлівною, — відповіла жінка. – А тепер розкажіть, як у вас справи? Чому життя змусило вас це робити?
Я розповіла все як є. Про невелику пенсію, про невдячних дітей, про вимушене перебування на паперті. Якоїсь миті я ледт не розплакалася, і Світлана співчутливо обійняла мене.
– Живіть у мене, Олено Федорівно!
– Чому ви такі добрі до мене?
– Ви мені нагадуєте мою маму. Вона теж була такою тихою інтелігентною жінкою. Мені боляче дивитись на вас там, серед інших жебраків. Тож і пропоную.
Так я залишила свою однокімнатну квартирку та переїхала до Світлани Михайлівни. Діти спочатку обурювалися таким вчинком, але потім квартиру зайняв син, і всі суперечки вщухли.
Більше ніхто не брав у мене пенсії. А я нарешті повернулася до улюблених занять людей похилого віку: в’язання, готування та неквапливого читання. А зі Світланою ми живемо як дві найкращі подруги. Нам так легше переживати й те, що зараз відбувається в Україні.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
