Щочетверга, коли я їду до міста за покупками, я непомітно стою біля школі і чекаю, коли побачу Олесю, нашу внучку. Я спостерігаю, як вона вибігає за двері, розважається зі своїми друзями. Я просто не можу з нею поговорити. Вона мене взагалі не знає.
Дмитро, мій чоловік, цього не знає. Він сказав би мені, що не варто так хвилюватись. Але що мені робити? Це моя кровиночка!
Я завжди знала Дмитра. Ми жили на одній вулиці, ходили в одну школу – він старший за мене на два роки. Ми разом ходили на танці, гуляли в парку. Мені ще двадцяти не було, як Дмитро покликав мене заміж. Андрійко народився через рік після весілля, потім з’явилися Мирослав і Зорянка.
У нас ніколи не було багато грошей, але ми були щасливі. З зарплатою продавчині в місцевому магазині та водія автобуса чудес не було. Коли хлопці підросли то стали також нам допомагати, а Зорянка була геть іншою – принцескою!
“Тату, тату, ти купиш мені ту ляльку? У всіх дівчаток є, крім мене, – говорила вона Дмитру, коли захотіла дорогу іграшку, яку бачила у своїх друзів по садочку. Вона чудово маніпулювала не лише ним, але і мною, ми просто трохи попустили в її вихованні. Коли вона почала ходити до школи, її вимоги загострилися. “Тату, мені справді потрібні кращі джинси, – хникала вона, – всі сміються з мене за те, що я старомодна”.
Слово бідність оселилось у нас. Ми чули його щоразу, коли їй щось було потрібно. “А може батько піде ще в нічну зміну працювати? Можливо тоді б нам грошей хватало?” Я сердито реагувала на її прохання.
Після закінчення школи вона влаштувалася в місто на посаду помічника директора з продажу в іноземній компанії. Незабаром вона переїхала жити в це місто і раз на місяць їздила додому.
“Я виходжу заміж”, – сказала вона нам приблизно через рік. – Ми були вражені. “Хто він? Чому ти ще не показала нам майбутнього зятя?”- запитав Дмитро. “Хіба він не хоче нас знати?” – здивувався він.
“Ну, це важко”, – виправдовувалася вона. “Вам, мабуть, важко зрозуміти – Юрчик займається бізнесом, у нього вистачає грошей і він живе трохи в іншому світі -” – Ми незрозуміло подивились на дочку. “Як в іншому світі?”
Ну, вона мала рацію, меблі, які в нас були, ще куплені на весільні гроші, кухня старенька, але це все наше – і її!
Нарешті, приблизно за три неділі вони прибули разом. Я не знаю багато про дорогі речі, але Юра був справді заможній на перший погляд. Я здогадувалася, що він старший за Зорянку десь на десять років. Красивий чоловік, який тримає для мене великий і красиво впорядкований букет. Він приніс Дмитру пляшку дорогого віскі.
Майбутній зять подивився на наш будинок зневажливо. Він був ввічливим, але було видно, що він хоче чкурнути з нього чимшвидше.
“У вас що, нема льоду?” Мій Дмитро зробив квадратні очі. – Не гнівайся, я насправді цього не п’ю, – відповів він.
В обід панувала тиша. Юра виглядав так, ніби йому не подобаються мої котлети. “Мамо, ти не могла б запитати мене, що приготувати?” – прошепотіла Зорянка на моїй кухні. “Юрчик не звик до класичної української кухні, він віддає перевагу азіатській”, – додала вона.
Потім вони одружилися. Без нас. “Ви повинні розуміти, що Юра має інший набір”, – сказала Зоряна. “Ми припустили, що ви навіть не порозумієтесь з його сім’єю, тому ми одружимося на пляжі в Таїланді. І без участі батьків. Батьки Юри з цим не мають проблем”.
Дмитру було боляче коли він зрозумів. – Їй соромно за нас… Андрій і Мирослав як могли, втішали батьків.
Після весілля вони приїхали щасливі та засмаглі, привезли нам фотографії. Дмитро навіть не хотів їх бачити. Потім вони запросили нас до свого будинку, до квартири Юри. Нам там було не комфортно. Ми відчували, що зять пихато дивиться на нас. У той же час, ми повинні були визнати, що він дуже добре відносився до нашої Зорянки, і ми відчували, що вони закохані.
Ми з Зоряною бачились раз на місяць, переважно їздили самі. Візити з зятем були штучними, я нервово готувала обід, щоб відповідати його захцянкам. Він завжди ввічливо дякував, але дороги до нас не знаходив. Ми ніколи не були в їх новому будинку, який вони збудували.
Коли Зорянка завагітніла, ми були щасливі. Вони потребуватимуть нашої допомоги! Але ми лише кілька разів бачили Олесю. Батьки Юри також ходили туди кілька разів на тиждень. “Юра не хоче, щоб дочка спілкувалася з вами”, – сказала нам одного дня Зоряна. “За його словами, Олеся повинна мати інші моделі. А я не бути йти проти його волі”.
Я плакала крізь потоки сліз, Дмитро замкнувся у собі. Торік він захворів. За словами лікаря, це був великий стрес… Зоряна дзвонить нам лише на дні народження та на свята і кілька разів на рік надсилає нам фотографії Олесі. Можливо, таємно…
Тож я стою біля школи. Олеся схожа на Зорянку, коли вона була маленькою! Вона завжди біжить до машини, за кермом якої не Зоряна, а чужа жінка. Кажуть, що домогосподарка.
Я не можу на це спокійно дивитися. Що вони сказали їй про нас? Вона взагалі знає, що у неї є ще одна бабуся і дідусь?
Обидва наші сини одружилися, у Андрійка народився хлопчик, дружина Мирослава з дня на день чекає дівчинку. Але я хотіла б спілкуватись з Олесею! Вона моя внучка!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалась стаття, поділіться з друзями на facebook
